Натюрморт із вудилом - Збігнєв Херберт

У спадок він залишив нам алегорію стриманості — твір великої дисципліни, самопізнання й ладу, начебто суперечний із його досвідом буття. Але тільки простаки й наївні моралізатори домагаються від митця зразкової гармонії життя і творчості. Ми напевне ніколи не довідаємося, ким він насправді був. Жертвою політичної змови? Про це мала би свідчити разюча диспропорція між провиною й карою, резонанс процесу, втручання дипломатів. Чи мстивість чоловіків і батьків спокушених жінок могла посунутись аж до судового вбивства? Яким був його зв’язок із розенкрейцерами? Годі цілком виключати, що скандальні вибрики були відволікаючим маневром, маскою, під якою крилася конспіративна діяльність члена Братства. А, може, він був особливим аскетом a rebours[49] — такі трапляються не лише в російських романах, — який через падіння та гріх прямує кружними шляхами до найвищого блага.

Стільки запитань. Я не зумів розгадати шифру. Загадковий маляр і незрозумілий чоловік починає переміщуватися з площини досліджень, заснованих на скупих джерелах, у каламутну сферу фантазії, домену казкарів. Тож пора розставатися з Торентіусом.

Прощай, натюрморте.

Добраніч, відтята голово.

Голландське малярство розмовляє багатьма мовами, оповідає про справи земні й небесні, і лише одного в ньому бракує — апофеозу власної історії, увічнення моментів поразок і слави. А прецінь то була історія, щедра на драматичні епізоди, — повстання, терор, облоги, боротьбу з такими могутніми недругами, як Англія, Іспанія чи Франція.

Якщо вже голландські митці малювали війну, то війну світла з темрявою, а ще гладку воду каналів із самотнім млином на березі, ковзанку під рожевим призахідним небом, інтер’єр шинку, де чубляться п’яниці, дівчину, яка читає листа. Коли б до наших днів не збереглися жодні інші перекази, можна було б подумати, що мешканці цього низинного краю жили воістину солодким життям — масно їли, міцно пили, не гордували веселим товариством. Марно шукати твору видатного маляра, який розповів би нащадкам про страти Горна й Егмонта, про героїчну оборону Лейдена чи замах на герцога Вільгельма Оранського на прізвисько Мовчун.

Ежен Фроментен у своїй чудовій книжці Старі майстри зауважив незвичний факт — у часи, багаті на історичні події, «юнак малював бика на пасовищі, інший, щоб догодити приятелеві-лікареві, малював його у прозекторській в оточенні учнів, зі скальпелем, встромленим у рамено трупа. Ці два образи вкрили безсмертною славою їхні прізвища, їхні школи, їхнє століття й країну, в якій вони мешкали. Що, в такому разі, заслуговує на нашу вдячність? Може, гідність і правда? Ні. Може, велич? Інколи, так. А може, власне, краса? Краса — завжди».

Це дуже гарно сказано, але постає сумнів, чи пацифістський дух голландського малярства можна витлумачити в суто естетичних категоріях. Отож, у чому полягає та особлива прихильність до сцен із повсякденного життя, а водночас уникання воєнних тем, що розпалюють патріотичні почуття? Проблема, схоже, криється значно глибше, і варто покликати на допомогу історію, яка формувала психіку нації. Тож спробуймо тут нагадати про один із найславніших епізодів визвольної боротьби голландців — оборону Лейдена, — як її описав хроніст тих часів Емануель ван Матерен.

Шість років урядування герцога Альби, влада терору й ґвалтів, не здужали зламати опору нідерландців. Особливо затято борониться Північ. Герцог Оранський за допомогою найманих військ організовує збройні походи проти іспанців. Війна триває з перемінним успіхом. Після тривалої героїчної оборони Гарлем, вичерпавши всі запаси й засоби, капітулює перед військом Альби, натомість загарбникам не вдається здобути Алкмар, і вони змушені безславно згорнути облогу цього міста.

Зрештою, в Нідерландах війна не точиться звичним порядком, згідно з традиційним ритуалом вирішальних битв на великій рівнині, після яких залишаються вже тільки переможці й ті, хто благає про пощаду. Це радше загальне повстання, посполите рушення нації — селян, міщан і шляхти проти іспанського насильства. Воно спалахує, наче пожежа, в різних місцях, пригасає, займається знову. Змагаючись із постійними несподіванками, потужна армія інтервентів нездатна завдати вирішального удару.

На початку військових дій якийсь іспанський офіцер, не усвідомлюючи, що провокує провидіння, назвав нідерландських повстанців жебраками (les gueux). Однак оті ґези виявилися грізними й нездоланними противниками. Лісові й морські повстанці, особливо останні, відвагу яких віками славитиме народна пісня, нападали на ворожі конвої, ба навіть здобували порти, вирізуючи до ноги іспанські гарнізони. «Червоне сонце палає над Голландією», — каже тогочасний поет.

Наприкінці 1573 року Філіп II відкликає герцога Альбу з посади головнокомандувача іспанськими військами в Нідерландах, що означає вияв немилості; політика терору завше і повсюди виявляється політикою сліпців. Його наступник, дон Луїс де Рекезенс, намагається замирити бунтівників актами помилування, податковими пільгами, амністією, проте аж ніяк не відмовляється від наміру поставити незламну Північ на коліна.

У травні 1574 року іспанські війська отаборилися під Лейденом. Батьки міста прийняли одностайне рішення про оборону і видали низку необхідних розпоряджень військового та адміністративного характеру. Насамперед були врегульовані питання справедливого розподілу харчів. Під час двох перших місяців облоги кожен мешканець Лейдена отримував півфунта хліба й молоко (сепароване, як повідомляє скрупульозний хроніст). Лейден не був у ті часи великим містом. Він мав певні рустикальні риси, як-от великі стайні й обори, де утримували понад 700 корів. Проблему наші розв’язали дуже спритно: користуючись неувагою іспанців, худобу випускали на навколишні луки; та як тільки лунали військовий гомін чи постріли, тварини мчали учвал до міста, отож упродовж усієї облоги до списку втрат записали тільки одну корову і трьох необережних телят.

Іспанський командувач, генерал Вальдес, чекав, аж поки місто саме впаде йому до ніг, переможене голодом чи підступом. Схоже, він більше довіряв дипломатії, ніж артилерії; принаймні так було у початковій фазі протистояння. Тоді він слав обложеним листи і писав у них, що ті можуть розраховувати на його великодушність і вибачення, запевняв, що іспанські війська не зостануться в місті надовго, а насамкінець облудно переконував, що