Натюрморт із вудилом - Збігнєв Херберт
Значно важче впоратися з його самотнім твором. Він однорідний, а водночас нагадує палімпсест, майстерно сплетений ланцюг, який веде вглиб темного колодязя, до щоразу нових секретів — притягає, вабить, зводить на манівці.
І вже мало не безнадійною, як зазвичай буває у таких випадках, видається спроба пояснити будь-кому, що образ є шедевром. Мистецтвознавці не засвідчили цього словом честі, а я сам не знаю, як перекласти зрозумілою мовою здушений окрик, коли я вперше опинився лицем до лиця з Натюрмортом, радісне здивування, вдячність, що я був понад міру обдарований, вибух захвату.
Пригадую собі один епізод, а діялося це багато років тому, неподалік від Парижа, у старовинному монастирі, перетвореному на притулок для інтелектуалів. Парк, у парку руїни готичного храму. Із землі виростають білі, тонкі, мов пергамент, рештки мурів; їх нереальність підкреслювали великі аркодужні вікна, крізь які тепер перелітали легковажні птахи. Не було ні вітражів, ні колон, ні склепіння, ні кам’яної підлоги — залишилася тільки ніби підвішена в повітрі шкура архітектури. Всередині нави — вибуяла, поганська трава.
Цей образ я запам’ятав краще, ніж обличчя мого співрозмовника Вітольда Ґомбровича, котрий кепкував із мого замилування мистецтвом. Я навіть не боронився. Я плів якісь дурниці, розуміючи, що я для нього лише об’єкт, гімнастичне знаряддя, на якому письменник тренує свою діалектичну мускулатуру. Коли б я був безневинним філателістом, він висміяв би мої альбоми, клясери, серії, доводячи, що марки перебувають на найнижчому щаблі драбини буття і морально непевні.
Усе це не має жодного сенсу. Як можна описати кафедральний собор, скульптуру чи якийсь там образ, — правив він тихо, безжально. — Залиште ці забави мистецтвознавцям. Вони теж нічого не тямлять, але переконали людей, буцім займаються наукою. — Це звучало переконливо. Я добре, надто добре знаю всі муки і марну працю описувача, а також зухвалість перекладу чудової мови малярства на пекельно містку мову, якою пишуть судові вироки й любовні романи. Навіть до ладу не второпаю, що змушує мене чинити подібні зусилля. Хотілося б вірити, що то мій байдужий ідеал жадає, аби я складав йому убогі жертви.
Ґомбровича, як мені видається, дратувала вроджена «глупота» пластичних мистецтв. Справді, немає жодного образу, який бодай би популярно викладав філософію Канта, чи, скажімо, Гусерля або Сартра — двох улюблених мислителів письменника, котрі служили йому за інструмент інтелектуального нівечення співрозмовників, попередньо підданих ретельному отетерінню.
Однак мене власне та «глупота», чи, м’якше кажучи, наївність, завше ощасливлювала. За допомогою образів я зазнавав ласки спілкування з іонійськими натурфілософами. Поняття проростали щойно з речей. Ми говорили простою мовою стихій. Вода була водою, скеля скелею, вогонь вогнем. Як то добре, що вбивчі абстракції не випили до решти всієї крові реальності.
Поль Валері застерігав: «Треба вибачатися за те, що ми насмілюємося говорити про малярство». Я завжди усвідомлював, що чиню безтактність.
Натюрморт Торентіуса був відкритий зовсім випадково у 1913 році, а отже, мало не через три століття від часу його створення. Образ має на звороті монограму маляра, а також печатку, якою підтверджується приналежність до колекції Карла І.
Безпорадне здивування — найвідповідніше почуття, коли йдеться про життя і посмертну долю цього творця. На це немає ради. Я міг би розповісти про чимало випадків, що трапилися також і зі мною, відколи я вирішив зайнятися Торентіусом. Несподіване нагромадження нездоланних труднощів, таємниче зникнення нотаток (саме про нього), помилкові сигнали, книжки, які зводили на манівці. Маляр запекло боронився від милостині співчутливої пам’яті.
Натюрморт із вудилом має форму кола, дещо сплющеного «на полюсах», і справляє враження ледь увігнутого дзеркала. Завдяки люстрові предмети набувають посиленої набряклої реальності. Вирвані з контексту, що каламутить їхній спокій, вони ведуть величне та свавільне життя. Наше щоденне, практичне око замазує контури, воно бачить лише каламутні, поплутані смуги світла. Малярство запрошує до розважання над речами зневаженими, одиничними, відбираючи їм банальну випадковість, — і ось уже звичайний келих значить більше, ніж значить, наче б він був сумою всіх келихів — есенцією ґатунку.
Світло образу особливе — холодне, жорстоке, сказати б, клінічне. Його джерело перебуває поза малярською сценою. Вузький сніп променів окреслює фігури з геометричною докладністю, але не вивчає глибини, зупинившись перед гладкою, твердою, мов базальт, чорною стіною тла.
Праворуч — літературний опис схожий на мозольне пересування важких меблів, він довільно розтягується у часі, тоді, як малярське бачення є різким, наче краєвид, побачений у світлі блискавки, — отож, праворуч глиняний дзбан із теплою брунатною поливою, на якій затримався відблиск світла. Посередині келих із товстого скла, що зветься рьомером, до половини наповнений вином. І нарешті олов’яний дзбан із енергійно задертим носиком. Ці три начиння вишикувані в одну лінію, передом до глядача, в позиції струнко вони стоять на ледь зазначеній полиці, де, крім того, лежать ще дві люльки, повернуті цибухами вниз, і найсвітліша деталь картини — розжарена до білизни картка паперу з партитурою і текстом. Вгорі ж отой предмет, якого я спершу не зумів розпізнати, — він видався мені повішеною на стіні частиною старовинного лицарського обладунку. При докладнішому огляданні річ виявилася ланцюговим вудилом, що вживають для засупонювання винятково норовистих коней. Ця металева упряж, вирвана з буденності стайні, виринає з темного тла — ієратична, жаска, похмура, як поява Великого Командора.
Розкішно оманливий Торентіус глузує з зусиль дослідників, які прагнуть окреслити його рангу та місце в історії мистецтва. Йому не було місця в житті, годі шукати його у підручниках, де все з чогось виникає і все укладається у ґречні візерунки. Певно одне — у своєму поколінні він був явищем абсолютно винятковим, без жодних виразно окреслених попередників, конкурентів, наслідувачів, учнів; малярем, котрий підриває поділи на школи й напрямки.
Саме тому, мабуть, його обдарували не надто зрозумілим титулом «майстра ілюзорного реалізму». Що це значить? Усього лиш зображення осіб, речей, краєвидів
