Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман
Я «прослужив» у ній років півтора. І от якось говоримо ми про щось із Гансом Бете. Він був членом великої адміністративної ради, і я розповів йому про свій фокус із жіночою сорочкою й капцями. Він засміявся: «Так от як ти потрапив у міську раду!».
Історія така. Покоївка відчинила мою кімнату, а там — ой, що це: схоже, що хтось спить із цим хлопцем! Вона доповіла начальниці, та доповіла лейтенанту, лейтенант доповів майору. «Інцидент» дійшов до генералів в адміністративній раді.
Що робити? Вони подумають. А тим часом яку інструкцію спустили вниз: від майора до капітана, від капітана до лейтенанта, від лейтенанта до покоївки? Зробити вигляд, що нічого не трапилося, усе акуратно скласти й подивитися, що буде. Наступного дня все повторюється. Чотири дні вони сушили голову, що ж робити…
Зрештою постановили: жодних жінок у чоловічому гуртожитку. А це спричинило таке збудження в низах, що довелося вибрати когось представляти інтереси…
Розповім трохи про тамтешню цензуру. Начальство вирішило зробити щось абсолютно незаконне — перлюструвати листи, які йшли в межах Сполучених Штатів. Жодного права на це вони не мали. Тож треба було запровадити це дуже делікатно, під виглядом добровільного рішення. Ми всі «добровільно» погодилися не заклеювати конверти, які відправляли у зовнішній світ, і дозволили відкривати ті, що приходили на наші імена. Ми залишали свої листи у відкритих конвертах, і цензура заклеювала їх, якщо вважала, що все окей. Якщо, на їхню думку, щось було негаразд, то лист повертався відправнику з припискою, що тут є порушення такого-то і такого-то параграфа нашої «угоди».
Так дуже делікатно всім нашим ліберальним науковцям нав’язали цензуру й обклали їх правилами. Нам можна було висловлювати зауваження на адресу адміністрації, ми могли написати листа своєму сенатору й поскаржитися, якщо нам щось не подобається. Нам сказали, що повідомлять, якщо будуть виникати проблеми.
Отже, наступає перший день при цензурі. Дзвонить телефон: дзи-и-и-нь!
— Слухаю?
— Будь ласка, спустіться вниз.
Спускаюся. Питають:
— Що це таке?
— Лист від мого батька.
— А це що?
А в конверті — розлінієний аркуш і крапки — чотири під лінією, одна над лінією, дві під, одна над, одна під, одна над…
— Що це? — питають.
— Це шифр, — кажу.
— Ах, це шифр! А що тут написано?
— Не знаю.
— А який ключ? Як це розшифрувати?
— Ну, я не знаю.
Тоді вони питають:
— А це що?
— Лист від моєї дружини, тут написано: TJXYWZ TW1X3.
— І що це означає?
— Ще один шифр.
— І який ключ?
— Не знаю.
— Ви отримуєте шифри і не знаєте ключа?
— Саме так. У нас така гра. Вони присилають мені зашифровані листи, а я намагаюся їх розшифрувати — хто кого, розумієте? Вони придумують шифри, не кажуть мені ключ і присилають листи. А я маю їх розшифрувати.
Згідно з правилами, цензори не могли заважати звичайному листуванню, тому вони сказали:
— Добре, скажіть їм, будь ласка, щоб присилали ключі.
— Але я не хочу знати ключі.
— Нічого страшного, ми будемо їх виймати.
Так і домовилися. Усе гаразд. Наступного дня я отримую листа від дружини: «Дуже важко писати, таке відчуття, що [ ] визирає з-за спини». І на місці, де мало стояти слово, слід від гумки.
Спускаюся в канцелярію і кажу:
— Ви не маєте права чіпати вхідні листи, навіть якщо вам щось не подобається. Ви можете читати, але не можете щось викреслювати.
— Не смішіть нас. Невже ви думаєте, що цензори працюють гумками? Вони вирізають зайве ножицями.
— Ну добре, — кажу.
І пишу листа дружині: «Ти витирала щось гумкою в попередньому листі?». Вона відповідає: «Ні, я не користувалася гумкою, це напевно [ ]». І тут у листі вирізано дірку.
Я знову підійшов до майора, який за все це мав відповідати, і поскаржився. Це зайняло якийсь час, але я почувався свого роду делегатом, який має з усім розібратися. Майор почав пояснювати, що цензорам дали інструкцію, як діяти, але вони не завжди розуміють ситуацію, випускають з уваги, що треба діяти делікатно і т. д.
Зрештою він сказав:
— Хіба ви не бачите, що я дію з добрих намірів?
— Так, наміри у вас цілком добрі, — кажу, — але мені здається, що у вас мало влади.
— Ну, це ми ще побачимо, — відповідає майор. Хапає телефон, і все налагоджується. Більше дірок у листах не було.
Але виникали й інші проблеми. Якось, наприклад, приходить лист від дружини з припискою від цензора, що там був шифр без ключа і вони його вилучили.
Приїжджаю до дружини в Альбукерке, а вона питає:
— А де всі ці штуки?
— Які штуки?
— Окис свинцю, гліцерин, сосиски, білизна?
— Стривай, ти дала список?
— Так, — каже дружина.
— Так це і був шифр! Вони подумали, що це шифр — окис свинцю, гліцерин і т. д.
(Їй був потрібен окис свинцю і гліцерин, щоб зробити клей для зламаної скриньки з оніксу).
Усе це відбувалося в перші кілька тижнів, до того, як ми притерлися до цензури.
Якось я колупався з обчислювальною машинкою і помітив щось незвичайне. Якщо розділити 1 на 243, то вийде 0,0041152263374486…
Цікаво: перед 955 виникає невеличкий перекос, але далі все виправляється і повторюється за схемою.
І от відправляю я цей текст у листі, а він повертається до мене з припискою «див. §17б». Дивлюся в параграф, а там сказано щось у такому дусі: «Листи мають бути написані тільки англійською, російською, іспанською, португальською, латиною, німецькою і т. п. На використання інших мов слід отримати дозвіл». А потім написано: «Жодних шифрів».
Я доклав до листа записку цензору: на мою скромну думку, мовляв, це не може бути шифром,
