Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк - Бруно Шульц

Ґомбрович скасував унікальне й ізольоване становище смислів у світі психіки, зруйнував міт про їхнє небесне походження і показав їхню зоологічну генеалогію, генеалогію з нижчої сфери, від якої ми з погордою відмежовувалися. Ґомбрович вказав на спорідненість сфер високої й низинної культури, ба більше, — можна припустити, що у сфері низинної культури, у сфері незрілих смислів він бачить модель і прототип загальної цінності, а в механізмі їхнього функціонування, який він геніально відкрив, вбачає ключ до розуміння механізму культури. Раніше людина споглядала себе крізь призму готової й завершеної форми, споглядала себе з парадного, офіційного боку. Не помічала, що коли у своїх прагненнях досягала ідеалу, то насправді сама була до цього вічно неготовою, зіпсутою, полатаною і недовершеною. Вся кравецька жалюгідність її форми, шитої грубими нитками, вислизала з-під її уваги. Ґомбрович показує нам інвентар з боку подвір’я, цього флігелю нашого я — дивовижний інвентар. У салоні на передньому плані все відбувається згідно з етикетом і формально, але в цій кухні нашого я, за лаштунками офіційних подій, ведеться господарство найгіршого ґатунку. Немає таких залишкових, переможених ідеологій, таких паскудних смітникових форм, для яких тут не залишалося б місця і які б не раділи своєму дорученню. Тут у всій своїй злиденності постає структура мітології, насильство, приховане у синтаксичних формах мови, ґвалтування і пограбування слова, сила симетрій і аналогій. Тут розкривається вульгарна механіка наших ідеалів, базована на домінуванні наївної дослівності, на метафоричних фігурах і ординарних імітаціях мовних форм. Ґомбрович — майстер цієї кумедної, карикатурної психічної машинерії, яку вміє довести до раптових зіткнень, до ефектних вибухів у предивному гротескному згущенні.

Як Ґомбрович доводить до грануляції плазмовидні утворення цієї туманної сфери, як проявляє її видимо й відчутно на сцені свого театру, — це таємниця його таланту. Інструмент гротеску, сконструйований ним для цієї мети, гротеску, який відіграє роль лупи, під якою ці видива набувають тілесності, мусить стати предметом спеціального вивчення.

Не на цьому, однак, закінчується ланцюг відкриттів Ґомбровича. Міститься у них ще й глибокий діагноз самої суті культури. Скальпель Ґомбровича витягує на світло і звільняє від пут другорядних затуманюючих мотивів лейтмотив культури, її нерв і корінь. Ґомбрович відкрив і в усій повноті оцінив першочергове значення проблеми форми. Слідом за Ґомбровичем можна сказати, що вся людська культура є системою форм, в яких людина бачить саму себе і в яких постає перед іншою людиною. Людина не переносить своєї наготи, не стикається ані сама з собою, ані зі своїми близькими інакше, ніж за посередництва форм, стилів, масок. Уся людська увага завжди була так сильно зосереджена на застосуванні форм та ієрархій, на маніпуляціях та змінах цінностей, так поглинена суттю справи, що самі ієрархізація, продукування форми опинилися поза будь-якою проблематикою. Заслугою Ґомбровича є те, що ті явища, до яких завжди застосовувася абсолютний і суттєвий підхід, підхід смисловий, він показав з генетичного і процесуального боку. Показав ембріологію форми. Визначив розмаїття і всю шкалу людських ідеологій звів до спільного знаменника, вказавши одну й ту саму людську субстанцію поза всіма їхніми видами. Джерело цього формотворення він помістив у раніше недоступній для ока площині — такій сумнівній, застарілій і огидній, що поєднання цих відокремлених явищ в одному світлі, встановлення між ними знаку рівняння мусимо визнати за справжній дар яснобачення. Нам уже відоме місце, де знаходиться ця лабораторія форм, ця фабрика сублімацій та ієрархій. Ця лабораторія — це клоака незрілості, сфера сорому й ганьби, невідповідностей і недотягувань, жалюгідний смітник культури, наповнений черепами, бридкими ганчірковими й солом’яними ідеологіями, для яких не існує назви у мові культури.

Такі відкриття не відбуваються на второваному й безпечному шляху чистої спекуляції, безстороннього пізнання. Ґомбрович дійшов до цього пізнання через власну патологію. Через кризу дозрівання, болісні процеси недоростань і недотягувань ми всі важче або легше проходимо, виносячи з цих пригод важчі або легші рани, каліцтва й викривлення. У Ґомбровича муки періоду його дозрівання, всі поразки й потрясіння не закінчилися тією чи іншою формою рівноваги, не заспокоїлися у тому чи іншому компромісі, а стали проблемою, дозрілою до самопізнання, розбудили слово й висловлювання.

Позиція Ґомбровича не є позицією стороннього (безстороннього) дослідника, його книга від початку до кінця пронизана полум’яним апостольством, гарячим і войовничим послідовництвом і реформаторством. Це його апостольство є, мабуть, ядром і початком книги, на якій, наче на пні дерева, наросли інші частинки й галуззя. Непросто визначити суть цього апостольства, непросто тому, що тут ідеться не про якийсь окремий погляд, доктрину чи гасло, а про перебудову всього стилю життя, про реформаторство in capite et membris настільки фундаментальне, що дотепер у такій своїй фундаментальності воно ще не існувало. І знову помилявся б той, хто гадав би, що автор виходить з якихось узагальнень та абстракцій. Основна ідея книги настільки конкретна, особиста, жива й палаюча, як тільки можна собі це уявити, і Ґомбрович програмно підкреслює походження свого твору зі своєї особистої, конкретної ситуації. Ґомбрович показує, що будь-які «фундаментальні» й «загальні» мотиви нашої поведінки, будь-які веслування під прапором ідеалів і гасел втілюють не нас цілісних і справжніх, а лише якусь нашу частинку, до того ж випадкову й несуттєву. Ґомбрович протиставляється основному струменеві культури, який полягає в тому, що людина завжди нарікає на якісь окремі свої риси, на ідеології, слова і форми, замість того, щоб жити собою, своїм інтегральним цілим, своїм живим ядром. Людина завжди вважалася недосконалим, неважливим придатком до своєї культурної суті. Ґомбрович намагається повернути цьому співвідношенню властиві пропорції, перевертаючи його догори ногами. Показує, що незрілі, смішні, «розбишакуваті», котрі в низовинах конкретики боремося за свій образ, який не може впоратися зі своєю нікчемністю, ми ближчі до істини, ніж оті обрані, витончені, зрілі й завершені. Тому він повертає нас до нижчих форм, наказує ще раз переглянути, перебороти, переплавити все наше культурне дитинство, увійти у стан дитини — не тому, що в цих ідеологіях, щоразу нижчих, примітивніших й огидніших він бачить порятунок, а тому, що на цьому шляху розвитку, який людина пройшла від стану первинної наївності, вона порозкидала, розтринькала, змарнувала скарб своєї живої конкретики. Усі ці форми, жести й маски обросли людськістю, втілили в собі рештки нещасної, але конкретної та єдино правдивої людської долі, і Ґомбрович відбирає, повертає втрачену власність назад, відкликає її з довгого вигнання й розпорошення. Що більше ті маски, форми й ідеали демаскуються й компрометуються, що вульгарнішим, прозорішим і скандальнішим виявляється