Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін

є їхній промисел? А якщо радять не мені зокрема, то вже напевно радять тому спільному, що його наслідком — речі, які я маю вітати і любити. Якщо ж геть нічому не радять (хоч і вірити в таке — нечестиво!), то так тому й бути: не жертвуймо, не молімося, не присягаймося, не чинім нічого, що чинимо для богів з огляду на їхню присутність і спільне з нами життя! Але навіть якщо вони й не радять у жодній із наших справ, то й сам маю як собі зарадити, адже в мене — свій погляд на те, що мені догідне. А для кожного догідне те, що в згоді з його устроєм і природою. Моя природа — розумна і громадська; моя громада й вітчизна, оскільки я Антонін, — Рим, оскільки людина — Всесвіт{261}; для мене добро — лише те, що пожиточне цим громадам.

45. Що припадає кожному, те догідне й Цілому. Було б досить і цього, але коли ширше глянеш, то спостережеш: догідне одній людині — догідне й решті людства. А за догідніше для загалу бери серединні речі{262}.

46. Подібно, як ти знову й знову бачиш у театрах чи схожих закладах ті самі вистави, і ці видовища вже набили оскому — бо ж усі на один взірець{263}, — такого й в цілому своєму житті зазнаєш: хоч туди, хоч сюди, а все — те саме і з того самого. От лише доки?{264}

47. Завше май на умі, що стільки різних людей, на стільки всього удатних, з такого розмаїття народів, — уже мертві: піди до Філістіона, до Феба, до Оріганіона;{265} піди й до решти племен. Мусимо переставитися туди ж, куди переставилося стільки блискучих промовців і стільки поважних філософів: Геракліт, Піфагор, Сократ; стільки прадавніх героїв і стільки пізніших стратегів і тиранів; а до того ж Евдокс, Гіппарх, Архімед{266} та інші — меткі від природи, велемудрі, на все проворні, самовпевнені. Вони кпили собі зі знищенності й хвилевості людського життя, як ото Меніпп{267} і такі, як він. Візьми на ум, що всі вони вже давно спочивають; що для них у цьому страшного? А навіть і для тих, чиї імена взагалі незнані? Одне-єдине чогось варте в цьому житті — прожити його в істині й праведності й у поблажливості до брехунів і кривдників.

48. Щоразу, коли хочеш звеселитися, бери до серця переваги тих, із ким живеш: у того — діловитість, у того — скромність, у того — щедрість, у того — щось іще. Бо ніщо так не звеселяє, як подоби чеснот, виявлені у їхній вдачі, та ще й коли трапляються разом, у якнайбільшому згромадженні; саме тому їх завше треба мати напохваті.

49. Хіба тебе дратує, що важиш саме стільки фунтів{268}, а не всі триста? Отак і з тим, що тобі жити саме стільки літ, а не більше. Бо як любиш саме те єство, яке в тобі окреслено, — так само й з часом.

50. Спробуй їх переконати; але навіть якщо не годитимуться, однаково чини те, до чого тебе провадить праведний розум. Та коли хтось із них силою чинитиме спротив, перейди до чогось такого, що йому подобається й не завдає болю, а тією перешкодою скористайся так, щоб вона посприяла якійсь іншій чесноті. Пам'ятай, що твоє устремління було із засторогою і що ти не жадав чогось неможливого. А чого жадав? Таж саме цього устремління — саме тут тобі пощастило. Для чого нас приведено — те нам і стається.

51. Честолюбець визнає за своє добро — чуже діяння{269}; сластолюбець — власне улягання; той, хто при умі, — свої вчинки.

52. Щодо цього нам вільно не робити жодних визнань і не гнітити собі душу, адже за своєю природою ці речі нездатні впливати на наші судження.

53. Призвичайся брати до серця те, що хтось тобі каже, а по змозі й самому проникати в його душу.

54. Що недогідне роєві — те й бджолі догідним не буде{270}.

55. Коли мореплавці зле кажуть про керманича або недужі — про лікаря{271}, то про що інше їм ідеться, як не про його дії — чи задля порятунку залоги, чи задля уздоровлення тих, кого ліковано.

56. Скільки ж то вже відійшло тих, з якими я прийшов на світ!

57. Жовтяничнику мед видається гірким{272}, скаженому вода — страшною, а дітям м'ячик — прекрасним. Чого ж гніватися? Невже гадаєш, що обман має меншу владу, ніж та, що її має жовч — над жовтяничником чи їдь — над скаженим?

58. Ніщо не завадить тобі жити згідно з глуздом твоєї природи; і ніщо тобі не припаде супроти глузду природи суспільної.

59. Кому ж то вони хочуть догоджати? Задля яких здобутків? Якими трудами?

Як же скоро все покриває вічність, і скільки вона вже всього покрила!

Книга VII

1. Що таке порок? Та ти його вже бачив, і не раз. Отак і на все, що тобі припадає, нехай у тебе будуть напохваті слова: «Ти вже не раз це бачив». Куди не глянь — назагал скрізь те саме: цього повно і в давніх, і в новіших, і в новітніх історіях; цього й нині сповнені міста й домівки. Нічого нового: все звичне, все короткочасне.

2. Чи можуть засади стати мертвими інакше, ніж коли вигаснуть відповідні уявлення? Тобі — знову й знову підтримувати в них вогник життя!

«Щодо цього я спроможний визнати те, що слід; а якщо спроможний — чого мені хвилюватися? Те, чого немає в моїх думках, цілковито моєї думки не стосується». Затям це — і будеш завжди правий.

У твоїй владі — прожити життя наново. Кинь свіжий погляд на ті речі, які вже бачив: саме в цьому — нове життя.

3. Марнота помпи, драматичні сцени, стада, отари, різанина, кинута собакам кістка, крихти у ставок рибам, мурашине гарування й тяганина, полохлива мишача біганина, смикання ляльок на мотузочках… Посеред усього цього треба встояти — доброзичливо, не навісніючи, — і устежити, що кожен вартий того, до чого заповзявся.

4. У мовленні треба стежити за тим, що сказано, у всякому устремлінні — за тим, що станеться; у цьому — одразу добачати, до якої мети зводиться, у тому — достерігати, що означатиме.

5. Чи стане на це моєї мислі, чи ні? Якщо стане — скористаюся нею для