Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки

— Не журіться, тату, — все гаразд буде. Глядіть, — каже, — тут полюватимуть за лисицями паничі; я перекинусь хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть у вас. Ви мене продайте за триста карбованців — тільки продавайте без ретязя. От у нас і гроші будуть, розживемось!

Ідуть та йдуть, аж так на узліссі собаки ганяють лисицю, — так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.

— Це твій хорт?

— Мій!

— Добрий хорт! Продай його нам!

— Купіть.

— Що тобі за нього?

— Триста карбованців, без ретязя!

— Нащо нам твій ретязь, ми йому позолочений зробимо.

Відрахували гроші, взяли хорта — давай полювати. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, та погнав аж у ліс, та перекинувсь парубком і знову прийшов до батька.

Ідуть та йдуть. Батько й каже:

— Що нам, сину, цих грошей, тільки що хазяйством завестись, хату полагодити…

— Не журіться, тату, буде ще. Тут паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. Я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть. Ви мене продайте знов за триста карбованців, тільки без шапочки.

От ідуть полем. Паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувся соколом — так зразу і насів того перепела. Паничі побачили.

— Це твій сокіл?

— Мій.

— Продай його нам.

— Купіть.

— Що тобі за нього?

— Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.

— Ми йому парчеву зробимо.

Поторгувались, продав за триста карбованців.

От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів, та й полетів, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.

— Ну, тепер ми розжились трохи, — каже батько.

— Пождіть, тату, ще буде. Як будемо, — каже, — йти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу карбованців, тільки продавайте без недоуздка.

От заходять до містечка там чи що, аж ярмарок. Син перекинувся конем — і такий кінь, як змій, і приступити страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитами землю вибиває!

Тут понасходилось купців — торгують.

— Тисячу, — каже, — без недоуздка, то й беріть!

— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо!

Дають п’ятсот.

— Ні!

А це підходить циган, сліпий на одно око:

— Що тобі, чоловіче, за коня?

— Тисячу без недоуздка.

— Ге! Дорого, батьку: візьми п’ятсот з недоуздком!

— Ні, не рука, — каже батько.

— Ну, шістсот… бери!

Як узяв той циган торгуватися, як узяв, так чоловік і шага не спускає.

— Ну, бери, батьку, тільки з недоуздком.

— Е, ні, цигане: недоуздок мій!

— Чоловіче добрий! Де ти видав, щоб коня продавати без уздечки? І передати ніяк.

— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.

— Ну, батьку, я тобі ще п’ять карбованців накину, тільки з недоуздком.

Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни варт, а циган дає п’ять карбованців! Взяв і оддав.

Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня — та й поїхав. А то не циган — то Ох перекинувся циганом.

Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари… От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня пустив пастись, а сам пішов у хату.

— Не втік-таки від моїх рук! — каже жінці.

От у обідню пору бере Ох того коня за поводи, веде до водопою, до річки. Тільки привів до річки, а той кінь нахилився пити, та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, недовго думаючи, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце — що нажене, то окунь відстовбурчить пірця та хвостом повернеться, то щука й не візьме… От оце вона дожене та:

— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!

— Коли ти, кумонько, хочеш балакати, — каже окунець щуці, — то я й так чую!

То це — що нажене щука окуня та:

— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!

То окунець відстовбурчить пірця та:

— Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!

Довго ганялася щука за окунем — та ні! А це випливає той окунь на берег — аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перетнем у золотій оправі, царівна й побачила, та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:

— Який я, таточку, гарний перстень знайшла!

Батько милується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний!

Коли це через якийсь там час повідомили царя, що прийшов якийсь купець.

А то Ох купцем перекинувся.

Цар вийшов:

— Що тобі треба, старче?

— Так і так. Плив я, — каже Ох, — кораблем по морю, віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду. Чи ніхто з ваших не знайшов?

— Моя дочка знайшла, — каже цар.

Покликали й її. Ох як узяв її просити, щоб оддала, «бо мені, — каже, — і на світі не жити, як не привезу того перстня!»

А вона не оддає та й годі! Тут уже цар уступився:

— Оддай, — каже, — дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові — оддай!

А Ох так просить!

— Що хочете, те й беріть у мене, тільки оддайте мені перстень.

— Ну, коли так, — каже царівна, — то щоб ні тобі, ні мені!

Та й кинула той перстень на землю… він і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по всій хаті. А Ох, недовго думаючи, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно, клював-клював, все поклював… А одна пшонина закотилася під ноги царівні, — він тієї пшонини не з’їв. Як поклював, у вікно вилетів, та й полетів собі…

А з тієї пшонини та перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна, як побачила, так і закохалася одразу, та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за нього:

— Ні за ким, — каже, — я щаслива не буду, а за ним моє щастя!

Цар довго морщився — що то за простого оддати свою дочку; а далі погодився. Поблагословили їх та й подружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали.

Про Оха-чудотвора

Був собі дід та баба і був у них один син. От баба діду й каже:

— Діду, одведи його у школу!

От дід узяв сина й