Скандинавська міфологія - Ніл Гейман
— Просимо пощади! — закричали вони.
— Тієї пощади, що ви дали моїм батькові з матір’ю?
— Ми компенсуємо їхню смерть! Ми відшкодуємо втрачене! Ми заплатимо тобі.
— Не думаю, що у вас, гномів, є те, що може компенсувати смерть моїх батьків. Я багатий велетень. Маю чимало слуг у своїй гірській твердині й усі багатства, про які тільки можна мріяти. В мене є золото, коштовне каміння й залізо, якого вистачить на тисячу мечів. Я володію могутньою магією. Що у вас є такого, чого немає у мене? — запитав Суттунг.
Гноми не відповіли.
Хвилі здіймалися дедалі вище.
— У нас є мед, мед поезії, — пролопотів Галар, коли вода торкнулась його губ.
— Він зроблений із крові Квасіра, наймудрішого з богів! — заверещав Ф’ялар. — Ми наповнили ним два чани і чайник! Цей мед є тільки в нас — більше ні в кого на світі його немає!
Суттунг почухав потилицю.
— Мені треба про це подумати. Треба все зважити, обміркувати.
— Що там думати! Поки ти будеш міркувати, ми потонемо! — заволав Ф’ялар, перекрикуючи шум хвиль.
Вода прибувала. Хвилі розбивалися об голови гномів, і вони ковтали ротом повітря, а їхні очі були круглими від страху, коли велетень Суттунг потягнувся і висмикнув спершу Ф’ялара, а потім Галара із морської стихії.
— Мед поезії мене влаштує. Цього вистачить, якщо ви докинете ще кілька дрібничок, а я впевнений, що у вас, гномів, ці дрібнички є. Я пощаджу вас.
Він кинув їх, все ще зв’язаних і мокрих, на дно човна, де вони почали вовтузитися, наче пара бородатих омарів, і повеслував назад до берега.
Суттунг забрав мед, який гноми зробили з крові Квасіра. Він також захопив кілька інших дрібничок і пішов, залишивши фортецю і гномів, які, зрештою, були щасливі, що залишились живими.
Та згодом, коли люди проходили повз їхню фортецю, Ф’ялар і Галар почали розказувати історію про те, як жорстоко повівся з ними Суттунг. Вони розказували її на ринку, коли наступного разу пішли торгувати. Розказували, коли поряд були ворони.
В Асґарді на своєму високому троні сидів Одін, а його ворони Хугін і Мунін нашіптували йому, що бачили й чули, коли мандрували світом. Коли Одін почув історію про мед Суттунга, його єдине око спалахнуло.
Люди, які чули цю байку, називали мед поезії «кораблем гномів», бо він спустив Ф’ялара та Галара з каменів і повернув їх додому неушкодженими; його називали медом Суттунга; називали рідиною Одреріра, Бодна чи Сона.
Одін вислухав слова воронів. Він наказав принести його плащ і капелюх. Він послав по богів і сказав їм, щоб приготували три велетенські дерев’яні чани — найбільші, які зможуть змайструвати, — і поставили їх біля воріт Асґарда. Він повідомив богам, що вирушає мандрувати світом, і це може зайняти певний час.
— Я візьму з собою дві речі, — сказав Одін. — Мені потрібен брусок, щоб точити леза. Найкращий з усіх, які тільки в нас є. А ще я хочу взяти бурав, свердло на ім’я Раті (це ім’я якраз і означало «свердло»).
Раті було найкращим свердлом богів. Воно могло проникати дуже глибоко і пробивало найтвердіший камінь.
Одін підкинув брусок у повітря, спіймав його і поклав у свою торбину до бурава. І пішов собі.
— Цікаво, що він збирається робити, — мовив Тор.
— Квасір знав би, — зітхнула Фріґґ. — Він знав усе.
— Квасір мертвий, — нагадав Локі. — І мені, наприклад, однаково, куди йде Бог-отець або чому.
— Піду допоможу змайструвати дерев’яні чани, які просив зробити Бог-отець, — сказав Тор.
Суттунг віддав дорогоцінний мед своїй доньці Гуннльод, щоб вона наглядала за ним всередині гори Хнітбьорг, у самому серці Країни велетнів. Але Одін не пішов до гори. Натомість він рушив у напрямку угіддя, що належало брату Суттунга Баугі.
Стояла весна, і в полях височіла трава, з якої мали заготовляти сіно. В Баугі було дев’ять робітників-велетнів, і вони косили траву на сіно величезними косами, кожна завбільшки з деревце.
Одін спостерігав за ними. Коли сонце було в зеніті, робітники зробили перерву на обід. Одін неквапом підійшов до них і сказав:
— Я дивився, як ви працюєте. Скажіть мені, чому ваш господар дає вам такі тупі коси, щоб косити траву?
— У наших кіс не тупі леза, — відповів один з робітників.
— Що ти таке верзеш? — обурився інший. — Наші леза — найгостріші.
— Давайте я вам покажу, на що здатне гарно заточене лезо, — сказав Одін. Він дістав брусок із торбини і провів ним спочатку по одному лезу, потім по іншому, і вже згодом усі коси виблискували на сонці. Велетні ніяково стояли поряд, споглядаючи його за роботою. — А тепер, — мовив Одін, — спробуйте покосити.
Велетенські робітники замахали косами по луговій траві, ахаючи і охаючи від втіхи. Леза були такими гострими, що косити траву стало напрочуд легко. Коси змітали найтовстіші стебла, не зустрічаючи жодного опору.
— Це чудово! — сказали вони Одіну. — Можна купити твій брусок?
— Купити? — перепитав Бог-отець. — Звісно, ні. Давайте краще зробимо дещо більш справедливе й веселе. Підходьте всі сюди. Станьте купкою і міцно тримайте свої коси. Ставайте ближче.
— Ми не можемо стати ще ближче, — відказав один із робітників-велетнів. — Наші коси надто гострі.
— А ти розумний, — похвалив Одін. Він підніс вгору свій брусок. — Пропоную вам ось що. Хто спіймає брусок, тому він і дістанеться! — і на цих словах Одін підкинув брусок у повітря.
Дев’ятеро велетнів стрибнули до падаючого бруска, і кожен потягнувся вільною рукою, не звертаючи жодної уваги на косу, яку тримав у другій (кожна коса була нагострена Богом-отцем, заточена бруском до блиску).
Вони стрибнули, потягнулися, і леза зблиснули на сонці.
Червоні струмені та бризки пирснули у сонячному сяйві, тіла робітників сіпнулися, скорчились і один за одним повалилися у свіжоскошену траву. Одін переступив трупи велетнів, підняв брусок богів і поклав його назад у торбину.
Кожен із дев’яти робітників помер, бо його горло перерізала коса сусіда.
Потім Одін пішов до Баугі, брата Суттунга, і попросився в нього переночувати. — Мене звати Бьольверк, — назвався Одін.
— Бьольверк, — повторив Баугі. — Жахливе ім’я. Воно означає «Той, хто коїть лихо».
— Лихо від мене лише ворогам, — сказав чоловік, який назвався Бьольверком. — Мої ж друзі цінують те, що я роблю. Я можу працювати за дев’ятьох людей, при цьому не стомлююсь і не скаржусь.
— Можеш переночувати, — відповів Баугі, зітхаючи. — Але ти прийшов до мене у чорний день. Ще вчора я був багатим чоловіком, мав багато полів і дев’ятьох робітників, які працювали на полі та збирали
