Скандинавська міфологія - Ніл Гейман

Щоб підняти молот Тора, довелося покликати аж чотирьох велетнів. Вони принесли його з дальнього кінця зали. Молот поблискував у світлі вогню. Велетні насилу поклали молот на коліна Торові.

— Ну, ось, — сказав Трім. — Тепер дозволь мені почути твій чудовий голос, моя кохана, моя голубко, моя мила. Скажи, що кохаєш мене. Скажи, що станеш моєю дружиною. Дай мені обіцянку, яку жінки дають чоловікам, а чоловіки — жінкам ще з незапам’ятних часів. Що скажеш?

Тор узяв руків’я молота обвішаною золотими перснями рукою. Він стиснув його, і це принесло неймовірну втіху. Руків’я було таким знайомим і зручно лежало в долоні. Тоді Тор засміявся лунким, розкотистим сміхом.

— Скажу, — мовив Тор голосом, подібним до грому, — що не треба було забирати в мене молот.

Він ударив Тріма молотом лиш один раз, але цього було достатньо. Огри один за одним падали на встелену соломою підлогу і більше не вставали.

Всі велетні та огри полягли від молота Тора: всі гості на весіллі, яке не судилось зіграти. Навіть сестра Тріма отримала весільний подарунок, якого не чекала.

Коли в залі запала тиша, Тор гукнув:

— Локі?

Локі виліз з-під столу, тепер у власній подобі, і оглянув наслідки бійні.

— Що ж, — сказав він, — схоже, ти вирішив проблему.

Тор вже знімав із себе жіноче вбрання, відчуваючи полегшення. Невдовзі він стояв у самісінькій сорочці посеред кімнати, повної мертвих велетнів.

— Ну от, вийшло не так вже й погано, як я думав, — сказав він весело. — Я повернув свій молот. А крім того, гарно повечеряв. Гайда додому.

Мед поетів

Чи замислювались ви, звідки з’являється поезія? Звідки в нас пісні, які ми співаємо, та історії, які оповідаємо?

Чи запитували ви себе: як так, що деякі люди бачать величні, мудрі, прекрасні видіння і передають їх світові у формі поезії, яку будуть співати й переказувати, доки сонце сходить і сідає, доки місяць прибуває й убуває? Чи ви коли-небудь задумувались, чому одні люди можуть писати чудові пісні, вірші та оповідки, а інші — ні?

Це довга історія, яка не робить честі нікому: в ній є вбивство, хитрість, обман і дурість, спокуса та переслідування. Отож, слухайте.

Історія ця почалася ледь не на зорі часу, коли точилася війна поміж богів: аси тоді воювали з ванами. Аси були войовничими богами битв і завоювань; вани — спокійнішими, близькими між собою богами й богинями, які дбали про родючу землю і врожай, та це не робило їх менш могутніми.

Вани і аси виявились рівними за силою. Ніхто з них не міг виграти війну. Ба більше: під час війни сторони усвідомили, що потрібні одна одній: бойова звитяга не приносить радості, якщо немає чепурних полів і ферм, які нагодують тебе на бенкеті.

Боги зібралися, щоб домовитися про мир, і коли переговори скінчились, засвідчили свою угоду тим, що кожен із асів і ванів один за одним плюнули у чан. Коли їхня слина змішалась, угоду можна було вважати укладеною.

Потім вони влаштували бенкет. Їли смачні наїдки, пили мед, раділи і жартували, балакали, вихвалялися та реготали, аж доки від багаття не зосталися самі жаринки, а на небокрай видерлося сонце. І коли аси і вани вже були готові розійтися — підвелися, щоб загорнутися в хутра, надягти вовняне вбрання і ступити на хрусткий сніг у вранішню імлу, Одін сказав:

— Шкода просто так залишати нашу змішану слину.

Фрейр і Фрейя, брат і сестра, головні вани, які відтепер, за умовами перемир’я, мали жити з асами в Асґарді, кивнули.

— Ми могли б із неї щось зробити, — сказав Фрейр.

— Зробимо чоловіка, — вирішила Фрейя і сягнула рукою до чану.

Від рухів її пальців слина почала змінюватись і набирати форми, а вже за мить набула подоби чоловіка, який постав перед ними голий.

— Твоє ім’я — Квасір, — мовив Одін. — Тобі відомо, хто я такий?

— Ти Всевишній Одін, — відповів Квасір. — Тебе звуть Ґрімнір і Третій. Ти також маєш інші імена, яких надто багато, аби зараз перелічити, але я знаю їх усі, і до кожного у мене є вірші, поспів’я й кеннінґи.

Квасір, створений від злиття асів і ванів, був наймудрішим із богів: у ньому поєднались сили розуму та серця. Боги часом навіть сперечались між собою, хто перший поставить йому питання, бо відповіді на них неодмінно виявлялись мудрими. Він був уважним спостерігачем і вірно трактував побачене.

Якось Квасір звернувся до богів:

— Тепер я вирушу у мандри. Я хочу побачити дев’ять світів, побачити Мідґард. Я повинен знати відповіді на питання, яких мені ще не ставили.

— Але ж ти повернешся до нас? — запитали боги.

— Так, повернусь, — відповів Квасір. — Зрештою, існує загадка сітки, яку одного дня доведеться розплутати.

— Загадка чого? — перепитав Тор. Але Квасір лише всміхнувся, залишивши богів ламати голову над сказаним, накинув дорожній плащ і попрямував із Асґарда на міст-веселку.

Квасір ходив від міста до міста, від села до села. Він зустрічав людей усілякого крою, був приязним і відповідав на їхні запитання, й не було такого місця, де Квасірові не варто було зупинитись.

В ті дні в замку біля моря жили два темних альви. Там вони займались магією і вправлялись в алхімії. Як і решта гномів, вони робили різні речі — чудові, дивовижні — у своїй майстерні та кузні. Проте дещо досі було їм не до снаги, й це не давало їм спокою. Гноми були братами і звалися Ф’ялар і Галар.

Почувши, що Квасір приїде в сусіднє місто, вони вирушили на зустріч із ним. Ф’ялар і Галар знайшли Квасіра у великій залі, де він із притаманною йому мудрістю відповідав на запитання жителів міста. Він розповів людям, як очищати воду і як робити тканину з кропиви. Розказав одній жінці, хто саме вкрав її ніж і чому. Коли Квасір закінчив говорити і жителі міста його нагодували, підійшли гноми.

— Ми хочемо поставити тобі запитання, яке раніше ніхто не ставив, — сказали вони. — Але це треба зробити у нас вдома. Підеш із нами?

— Піду, — погодився Квасір.

Вони рушили до лісу. У небі кричали чайки, а важкі сірі хмари були того ж відтінку, що і хвилі. Гноми привели Квасіра до своєї майстерні, влаштованої в лісі за стінами замку.

— Що це? — запитав Квасір.

— Це чани. Вони називаються Сон і Бодн.

— Зрозуміло. А он там що?

— Як ти можеш бути мудрецем, коли не знаєш