Скандинавська міфологія - Ніл Гейман
— А тут у вас, я бачу, відра зібраного меду. Він розпечатаний і рідкий.
— Саме так, — сказав Ф’ялар.
Обличчя Галара скривилося у презирливій гримасі:
— Якби ти був таким мудрим, як про тебе кажуть, то відразу здогадався б, яке у нас до тебе запитання. І знав би, нащо всі ці речі.
Квасір кивнув, ніби вже змирився зі своєю долею.
— Мені здається, — мовив він, — що якби ви були розумними й водночас лихими, то вирішили б убити свого гостя і злити його кров у чани Сон і Бодн. Потім ви б трішечки підігріли його кров у своєму чайнику Одрерірі, а тоді змішали б її з розпечатаним медовим збором і залишили бродити, щоб вийшов питний мед — найліпший мед, напій, що одурманить будь-кого, хто його вип’є, але також подарує кожному, хто його скуштує, дар поезії й ерудиції.
— Ми розумні, — погодився Галар. — І, мабуть, є такі, хто вважає нас лихими.
На цих словах він розсік Квасірові горло, і вони підвісили його за ноги над чанами, доки кров не стекла до останньої краплини. Гноми підігріли кров із медом в чайнику Одрерір і так-сяк приготували напій за власним рецептом. Вони кинули у суміш ягоди і помішали палицею. Суміш почала булькотіти, а тоді перестала, і обидва гноми відсьорбнули її й засміялись, бо кожен із них знайшов у собі слова та вірші, яких досі не вимовляв.
Вранці до них прийшли боги.
— Квасір, — сказали вони. — Востаннє його бачили з вами.
— Так, — підтвердили гноми. — Він прийшов разом із нами, але коли збагнув, що ми всього лиш гноми, дурні й нетямущі, подавився власними знаннями. Ми навіть не встигли поставити йому запитання.
— Ви хочете сказати, що він помер?
— Так, — відповіли Ф’ялар та Галар і віддали богам безкровне тіло Квасіра, яке треба було повернути в Асґард для похорону і для того, щоб бог (адже боги не такі, як всі, і смерть для них не завжди є остаточною) колись мав змогу повернутися.
Ось так мед мудрості та поезії став власністю гномів, і якщо хтось бажав його скуштувати, то мусів просити їх про це. Але Галар і Ф’ялар давали мед лише тим, хто їм подобався, а подобалися братам лише вони самі.
Проте декому гноми заборгували. Наприклад, велетню Гіллінгу та його дружині. Гноми запросили їх до своєї фортеці, й одного зимового дня подружжя завітало в гості.
— Гайда поплаваємо на човні, — запропонували гноми Гіллінгу.
Від ваги велетня човен просів, і гноми скерували його на каміння, яке ховалось під водою. Раніше їхній човен завжди спокійно пропливав над камінням. Але не цього разу. Суденце врізалося в каміння і накренилось, викинувши велетня в море.
— Пливи до човна, — гукнули брати Гіллінгу.
— Я не вмію плавати, — відповів він, і це були останні слова велетня, бо хвиля наповнила його відкритий рот солоною водою, голова вдарилась об каміння, і вже за мить він щез з очей.
Ф’ялар і Галар вирівняли човен і повеслували додому. Там на них чекала дружина Гіллінга.
— Де мій чоловік? — запитала вона.
— Чоловік? — перепитав Галар. — А, так, він помер.
— Потонув, — додав Ф’ялар послужливо.
Почувши це, дружина велетня заголосила й зайшлася плачем, і кожен зойк наче виривався у неї з самісінької душі. Вона кликала свого мертвого чоловіка і присягалася, що любитиме його до скону, вона ридала, стогнала і хлипала.
— Годі! — крикнув Галар. — Твої ридання й стогін болісні для моїх вух. Вони занадто голосні. Певно, тому, що ти велетка.
Але дружина велетня тільки заридала ще сильніше.
— Послухай, — сказав Ф’ялар. — Тобі стане легше, якщо ми покажемо, де помер твій чоловік?
Вона шморгнула носом і кивнула, але продовжувала плакати, стогнати і тужити за своїм чоловіком, який вже ніколи до неї не повернеться.
— Стань-но он там, і ти зможеш побачити це місце, — звелів Ф’ялар, показуючи їй, де саме стати: вона мала вийти через великі двері й зупинитись під стіною фортеці. Потім він кивнув своєму братові, й той поспішив сходами на верх стіни.
Коли дружина Гіллінга вийшла з дверей, Галар звалив величезну каменюку їй на голову, і велетка впала ниць із проломленим черепом.
— Гарна робота, — сказав Ф’ялар. — Ці жахливі звуки страх як набридли.
Гноми зіштовхнули бездиханне тіло велетки зі скелі в море. Пальці сірих хвиль поволокли її з собою, тож Гіллінг і його дружина возз’єднались після смерті.
Гноми стенули плечима і вирішили, що вони дуже розумні у своїй фортеці біля моря.
Щовечора вони пили мед поезії й читали один одному величні, прекрасні вірші. Брати склали чудові саги про смерть Гіллінга і його дружини, які декламували на даху своєї фортеці; зрештою, вони щоночі засинали, наче вбиті, й прокидалися там, де сіли чи впали попередньої ночі.
Одного дня вони прокинулись, як завжди, але не у себе в фортеці.
Вони лежали зв’язаними на дні свого човна, який скеровував у хвилі невідомий їм велетень. Над чорним морем нависало темне небо, встелене грозовими хмарами. Хвилі були високі й важкі, морська вода хлюпала за борт човна, заливаючи гномів.
— Хто ти такий? — запитали вони.
— Я Суттунг, — відповів велетень. — Я чув, як ви хвалилися вітру, хвилям і всьому світу, що вбили моїх батька і матір.
— А-а… — протягнув Галар. — То ти через це нас зв’язав?
— Через це, — підтвердив Суттунг.
— Мабуть, ти везеш нас до якогось пишного місця, — з надією мовив Ф’ялар, — де розв’яжеш, і ми будемо їсти, пити й веселитись і станемо найкращими друзями на світі.
— Я так не думаю, — відказав Суттунг.
Був відплив. З води стриміли камені. Це були ті самі камені, на яких під час припливу натрапив човен гномів і через які потонув Гіллінг. Суттунг по черзі взяв гномів, підняв із дна човна і посадив на камені.
— Коли буде приплив, ці камені поглине море, — сказав Ф’ялар.
— Але наші руки зв’язані за спиною. Ми не зможемо пливти. Якщо ти залишиш нас тут, ми безумовно потонемо.
— Саме так і має бути, — відповів Суттунг, а тоді вперше за весь час усміхнувся. — І коли ви будете тонути, я сидітиму тут, у вашому човні, й дивитимусь, як вас обох забирає море. Потім я повернусь додому в Йотунхейм і розкажу своєму братові Баугі та своїй доньці Гуннльод, як ви померли, і ми будемо задоволені тим, що як слід помстилися за моїх батька та матір.
Вода почала підніматись. Спочатку залила гномам ноги, потім дісталася до пупа. Згодом бороди
