Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Він знову й знову відтворював у пам’яті її волосся й очі, витончену фігуру біля вікна, розкутість і силу її стрункого стану, горду поставу її голови і знову відчував бентежний дотик її руки і ще бентежніший м’який дотик її вуст на своїх губах.
І ВОНА БУЛА З ПІВНОЧІ! Ця думка ні на мить не відпускала його. Він не дозволяв собі повірити, що дівчина могла сказати неправду. Кент був упевнений: якщо він доживе до завтра, Мерсер лише зміцнить його довіру до неї. Він ніколи не чув про місцину з назвою Долина Мовчазних Людей, але він жив у великій країні, і Форт-Сімпсон із постом Компанії Гудзонової затоки й півдюжиною хижок були за тисячу миль звідси. Він не був упевнений, що таке місце й така долина насправді існують. Легше було повірити, що її дім у Форт-Провіденсі, Форт-Сімпсоні, Форт-Ґуд-Гоупі чи навіть Форт-Макферсоні. І йому неважко було уявити її донькою одного з багатих промисловців Півночі. Але, гаразд подумавши, він відкинув таке припущення як нерозумне. Саме слово «форт» свідчило про наявність там невеликої кількості населення. Мабуть, на всіх постах між Великим Невільничим озером і Північним Льодовитим океаном знайшлося б не більше п’ятдесяти білих людей. Вона не була однією з них — інакше про неї було б відомо в Пристані Атабаска.
Так само не могла вона бути донькою матроса. Немислимо було, щоб матрос або мисливець відправили свою доньку до цивілізації — а дівчина явно була звідти. Саме цей момент найбільше заінтригував Кента. Вона була не лише вродлива. Вона здобувала освіту в школі, де викладали не місіонери з глушини. Здавалося, що в ній втілені краса й дика свобода самих лісів, властиві давній аристократії, народженій близько двох століть тому в старих містах Квебек і Монреаль.
З тим його думки відкотилися назад: він згадав часи, коли обнишпорив кожну шпарину, зазирнув під кожен камінь у Квебеку, як стояв над могилами двохсотрічної давнини й глибоко в душі заздрив похованим тут людям через те життя, яке вони прожили. Він завжди думав про Квебек як про рідкісне старовинне, пожовкле від часу, дорогоцінне мереживо поміж інших міст — серце Нового Світу, що й досі билося, як колись, у якому ще буяла колишня сила, і яке жило в романтичних спогадах майже забутих трагедій — живий привид, що з усією зухвалістю протистояв нищівній сучасності, ладній знецінити все святе. І йому приємно було думати про Маретту Редіссон як про втілення цього духу, що мандрує все далі й далі на північ — навіть душі мертвих покинули Пристань Атабаска й вирушили до іншого місця.
І, відчувши полегшення перед наближенням смерті, Кент усміхнувся сонячному дню надворі й прошепотів — тихо, наче вона стояла поряд і слухала:
— Якби я лишився жити, я назвав би тебе… моїм Квебеком. Це гарне ім’я. Воно багато чого варте. І ти теж.
І коли Кент прошепотів ці слова, у коридорі стояв отець Лайонн. Його обличчя було ще блідішим, ніж зазвичай перед лицем чиєїсь близької смерті. Поруч стояв Кардіґен, який наче постарішав років на десять відтоді, як уранці притиснув стетоскопа до грудей Кента. А за ними двома маячив Кедсті, сірий, мов скеля, і юний Мерсер, у чиїх широко розкритих очах застиг страх перед тим, чого його розум не міг осягнути до кінця. Кардіґен спробував заговорити, але не зміг. Кедсті обтер чоло, як робив іншого ранку, слухаючи зізнання Кента. Й отець Лайонн, підійшовши до дверей Кента, ледь чутно шепотів молитву.
Роздiл 7
Дивлячись у сонячний день за вікном й уявляючи перед собою Маретту Редіссон, Кент озирнувся на скрегіт дверної ручки й побачив, як двері повільно відчиняються. Це було очікувано. Він читав юного Мерсера, мов книжку. Нервозність Мерсера й напруження в грудях, що все зростало, були для нього попередженням. Це мало трапитися вже скоро, й отець Лайонн був тут. Кент намагався всміхнутися, щоб зустріти давнього друга в доброму гуморі й без страху. Але усмішка застигла на обличчі, коли двері відчинилися й він побачив місіонера.
Не раз він був поряд із отцем Лайонном, коли той переступав поріг між світом життя і прихистком смерті, але ще ніколи не помічав у його обличчі того, що бачив зараз. Він дивився не відриваючись. Місіонер залишався в одвірку, вагаючись, наче в останню мить якийсь великий страх не давав йому зрушити з місця. Деякий час двоє чоловіків дивилися один одному у вічі — у повній тиші, що тримала їх залізною хваткою, мов жива істота. Потім отець Лайонн тихо ввійшов у кімнату й зачинив за собою двері.
Кент глибоко вдихнув і спробував усміхнутися.
— Ви розбудили мене, а я бачив сон, — сказав він, — справжній сон наяву. Сьогодні вранці я пережив дещо дуже приємне, mon père[49].
— Я так і зрозумів зі слів декого, Джиммі, — відповів низенький місіонер, намагаючись усміхнутись у відповідь.
— Мерсер?
— Так. Він сказав мені по секрету. Бідолашний хлопець, схоже, закохався у юну леді.
— Я теж, mon père. І не боюся зізнатися вам у цьому. Я навіть радий такій можливості. Якби Кардіґен не прирік мене до смерті…
— Джиммі, — швидко, хриплим голосом перебив місіонер, — тобі ніколи не спадало на думку, що лікар Кардіґен може помилитися?
Він узяв Кента за руку й міцно стиснув — аж до болю. І Кент, глянувши йому в очі, відчув себе так, наче темну кімнату його розуму освітлив спалах вогню. Кров по краплі відступила від його обличчя, доки він не став білішим за отця Лайонна.
— Ви… ви ж не хочете сказати…
— Так, так, мій хлопчику. Я саме це маю на увазі, — сказав місіонер. Його голос звучав так дивно, що, здавалося, йому не належав. — Ти не помираєш, Джиммі. Ти будеш жити!
— Жити! — Кент відкинувся на подушки. Його губи видихнули єдине слово. — ЖИТИ!
На мить він заплющив очі, і йому здавалося, що весь світ зайнявся вогнем. І він
