Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Цього ранку, зауважив Кент, обличчя Мерсера виглядало не таким рум’яним, а світлі очі — зовсім безбарвними. А ще той заходився посипати яєчню цукром замість солі.
Кент розсміявся та зупинив його.
— Можеш підсолоджувати мою яєчню, коли я помру, Мерсере, — сказав він. — Але доки я ще живий, я хочу її солоною! Знаєш, старий, ти негаразд виглядаєш цього ранку. Це тому, що це мій останній сніданок?
— Сподіваюся, ні, сер, сподіваюся, ні, — швидко відповів Мерсер. — Звичайно ж, я сподіваюся, що ви житимете, сер.
— Дякую, — сухо сказав Кент. — Де Кардіґен?
— Інспектор послав за ним, сер. Гадаю, він вирушив до нього. Ваша яєчня добре підсмажена, сер?
— Мерсере, якщо ти раніше працював офіціантом у буфеті, благаю, забудь це, заради бога! — вибухнув Кент. — Я хочу, щоб ти сказав прямо. Скільки мені лишилося?
Кілька секунд Мерсер вагався. Колір ще більше збіг із його лиця.
— Я не можу сказати, сер. Лікар Кардіґен мені не повідомив. Але, гадаю, недовго, сер. Лікар Кардіґен цього ранку сам не свій. І отець Лайонн збирається до вас з хвилини на хвилину.
— Дуже тобі вдячний, — кивнув Кент, спокійно приймаючись за друге яйце. — І, до речі, що ти думаєш про юну леді?
— Неймовірна, просто неймовірна! — захоплено видихнув Мерсер.
— Ото ж бо, — згодився Кент. — Неймовірна. Наче вкритий коленкором стіл у галантерейному магазині. Але тут є про що задуматися. Ти, бува, не знаєш, де вона зупинилася або навіщо приїхала до міста, ні?
Він знав, що ставить дурне питання, й майже не очікував, що Мерсер відповість. І дуже здивувався, коли той сказав:
— Я чув, лікар Кардіґен спитав її, чи можемо ми сподіватися на наступний її візит, а вона відповіла, що це неможливо, тому що сьогодні вона відпливає вниз по річці на вечірньому баркасі. Здається, сер, вона казала, що збирається у Форт-Сімпсон.
— Чорт тебе забирай! — скрикнув Кент, проливши на себе каву від хвилювання. — Це ж туди відрядили штаб-сержанта О’Коннора!
— Саме так лікар Кардіґен і казав їй, я чув. Але вона не відповіла. Просто… пішла. Якщо вас не збентежить у вашому стані маленький жарт, сер, я сказав би, що лікар Кардіґен від неї голову втратив. До дідька красива дівчина, до дідька, справді! Здається, він просто очманів від неї!
— Оце ти вже по-людськи заговорив, Мерсере. Вона гарна, чи не так?
— Ну… так… неймовірно гарна, містере Кент, — погодився Мерсер, раптом червоніючи до коренів свого безбарвно-білявого волосся. — Зізнаюся, що поява її в такому незвичному місці радше турбує.
— Я згоден із тобою, друже Мерсере, — кивнув Кент. — Мене вона неабияк стурбувала. І — послухай сюди, старий! — чи не зробиш ти найбільшу послугу людині, яка помирає?
— Я був би щасливий зробити це, сер, справді.
— Тоді от що, — сказав Кент. — Я хочу знати, чи ця дівчина справді відпливає на північ сьогодні ввечері. Якщо я доживу до завтрашнього ранку, ти мені скажеш?
— Я зроблю все можливе, сер.
— Добре. Це лише дурна примха людини, котра помирає, Мерсере. Але я хочу її задовольнити. І я дуже сором’язливий — як і ти. Я не бажаю, щоб Кардіґен знав про це. Є старий індіанець на ім’я Муї, він живе у старій хаті, одразу за тартаком. Дай йому десять доларів і скажи, що він матиме ще десять, якщо розвідає цю справу і чітко все доповість тобі, а потім триматиме рота на замку. Ось — гроші в мене під подушкою.
Кент витягнув гаманець і вклав п’ятдесят доларів у руки Мерсеру.
— На решту купи собі сигар, друже. Мені вони більше не потрібні, а ця маленька витівка того варта. Можеш сказати, що це моя остання розвага на цій землі.
— Дякую вам, сер. Дуже мило з вашого боку.
Мерсер належав до категорії мандрівних англійців — типової для канадського Заходу категорії, що часом змушувала справжніх канадійців дивуватися, чому така велика й славетна країна, як їхня, має триматися метрополії. Завжди запопадливий, солодкаво-ввічливий, він створював враження, ніби здобув відмінний вишкіл як слуга, але будь-який натяк на це нестерпно дратував його. Кент добре вивчив цю породу. Він зустрічав її повсюди, адже визначальними рисами цих людей була відчайдушність й очевидний брак розважливості, що видавали їх скрізь. Мерсер, наприклад, міг би чудово виконувати дрібну конторську працю десь у місті, а натомість обернувся доглядальницею посеред глушини!
Коли Мерсер пішов, забравши посуд і гроші, Кент пригадав, якою численною є його порода. І він знав, що за їхньою показною очевидною улесливістю криється сміливе серце й хоробрість, яка чекає лише слушного імпульсу, щоб спалахнути. А спалахнувши, діятиме таємно й хитрощами. Такі сміливці не встануть перед зброєю на повний зріст, але проповзуть під дулами пістолетів темної ночі. І Кент був упевнений, що його п’ятдесят доларів принесуть йому плоди — якщо він житиме.
Але чому він шукав цієї інформації, він не міг сказати й сам. Улюбленою примовкою його та О’Коннора були слова, що вони прийшли до успіху, осідлавши власну інтуїцію. І те, що він запропонував Мерсеру, було сказано під впливом одного з тих моментів, коли нестримний дух передчуття повністю оволодівав ним. Ранок був сповнений приємного хвилювання, і тепер він подумки вертався назад, намагаючись оживити почуте й забути, якщо можливо, те невиправне, що мало статися з ним за кілька годин. Але він не міг ігнорувати тиск, що зростав у його грудях. Здавалося, що дихати все важче. Час від часу він змушений був докладати зусиль, аби вдихнути достатньо повітря.
Він зловив себе на тому, що міркує: чи можливо таке, що дівчина повернеться? Довший час він лежав, думаючи про неї, і гірко шкодував про те, який недолугий і дурний жарт зіграла з ним доля, підкинувши йому таку пригоду в самому кінці
