Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін

20. Все, що хоч якось гарне, — гарне саме собою: воно само в собі довершене, а похвала ніяк до цього не причетна. Тож і хвалене не стає ні гіршим, ні ліпшим через те, що воно хвалене. Тут маю на увазі навіть те, що зветься гарним у посполитішому сенсі, як-от матеріальні речі та витвори мистецтва{154}: якщо воно дійсно гарне — то чого ще потребує? А воно ж таким є не більше, ніж закон, не більше, ніж істина, не більше, ніж добродушність і сором; чи щось із цього — гарне через похвалу? Чи зіпсується, коли його ганити? А чи стане гіршим смарагд, якщо його не похвалять? А золото, слонова кістка, пурпур? А ліра чи меч? А квітка чи деревце?

21. — Якщо душі тривають і по смерті, то як їх усіх споконвіку вміщає повітря? — А як же земля вміщає тіла похованих за всі часи? Подібно як вони, скількись у ній протривавши, через перетворення й розпад дають місце іншим мерцям, отак і душі, переставившись у повітря, ще якийсь час тривають, а далі перетворюються, розвіюються й спалахують — бо їх знову взято до насінного розуму Цілого — і в такий-то спосіб уступають новим поселенцям. Так і відповів би на припущення щодо тривання душ.

Та й треба мати на думці не лише ту безліч похованих тіл, а й те, скількох істот щоденно поїдаємо і ми самі, й інші істоти. Яке ж то їх число переводимо й неначе хоронимо у власних тілах, відживляючись! А все ж їм стає місця завдяки скровленню і завдяки переміні в повітряне й вогнисте.

Що ж тоді є пошук істини? Розбір на матеріальне і причинове.

22. Не дай себе завертіти: кожному устремлінню — віддавай по справедливості, в кожному уявленні — зберігай осягальну здатність.

23. Всесвіте! Все, що до тебе прилаштоване, і мене влаштовує; жодне з того, що для тебе на порі, для мене ані не завчасне, ані не забарне. Природо! Все, що приносить кожна твоя пора, — для мене плід. Все — від тебе, все — в тобі, все — задля тебе{155}.

Якщо хтось каже: «Любий Кекропів град»{156}, то хіба ж ти не скажеш: «Зевса коханий град»?{157}

24. Кажуть: «Коли хочеш мати погідне серце, май небагато діл»{158}. Чи ж не краще чинити, що доконечне; чинити, що вибирає розум громадської за своєю природою істоти, і в той спосіб, який він вибере? Бо саме це випогоджує серце: не лише тому, що твої діла гарні, але й тому, що нечисленні. Багато з того, що мовимо й чинимо, не є конечне; коли б ти це все усунув — став би вільніший і незворушніший. Відтак у всьому треба собі нагадувати, щоб не було чогось неконечного; а усувати треба не лише неконечні діла, а й неконечні уявлення: то вже й діла неконечні їм услід не йтимуть.

25. Спробуй, як воно тобі піде, — жити життям доброї людини, котрій до вподоби — те, що вділено їй від Цілого, доволі — того, що її вчинки праведні, а налаштування доброзичливе.

26. Уздрів те? Глянь і на се{159}. Сам себе не зворушуй; натомість сам себе роби простим{160}. Хтось хибить? Проти себе самого хибить. Щось тобі припало? То й гарно: все, що тобі припадає, споконвіку вділено від Цілого і напрядено саме для тебе{161}. А назагал, життя коротке: треба зі здоровим глуздом і праведністю зискувати з теперішності. Будь тверезий — навіть коли попускаєш собі віжки.

27. Чи всесвітнім ладом щось порядкує, чи він — якась намішана каша, та однаково — лад. Хіба ж може бути якийсь лад у тобі самому, якщо у Всесвіті — безлад? Хіба ж таке можливо, коли все — навіть розділене й розвіяне — навзаєм чутливе?

28. Темна вдача, жіноцька вдача, черства вдача; звірська, скотська, дітвацька, бовдурська, шахрайська, блазенська, запроданська, тиранська.

29. Чужинцем у Всесвіті, хто не спізнав те, що в ньому сущого; але не меншим чужинцем, хто не спізнав того, що стається{162}. Хто відбіг громадського розуму — біженець; хто заплющив мисленні очі — сліпець; хто залежить від інших, а не має при собі всього потрібного для життя — убогий{163}. Відпадок Всесвіту — хто відпав і відділився від спільного природного розуму, не вподобавши собі те, що йому припало (а його ж принесла та сама природа, що й тебе виносила); відщепенець громади — хто власну душу відщепив від душі всіх розумних істот (бо вона ж у них — спільна).

30. Цей філософує без хітона{164}, той — без книжок{165}, а отой, напівголий{166}, каже: «Хоч і не маю хліба, та зостаю при розумі». Отак і я: хоч не маю жодного пожитку від навчання, однак при ньому зостаю.

31. Люби те маленьке ремесло, якого навчився, і в ньому шукай супокою; а решту свого життя проживи так, щоб, доручивши богам нагляд за всім, що твоє, не стати ні рабом, ні тираном для жодної людини.

32. Помисли, скажімо, про часи Веспасіана{167}. Там геть усе побачиш: як паруються, як годують дітей, як хворіють, як умирають, як воюють, як святкують, як гендлюють, як орють, як лестять, як сваволять, як підозрюють, як змовляються, як моляться за чужу погибель, як ремствують на те, що мають, як кохаються, як гребуть скарби, як прагнуть консульства й імператорства. Такого життя, як тоді, тепер, либонь, і не знайдеш{168}.

Або повернися до Траянових{169} часів: і там усе те саме, і тамте життя — вже мертве. Так само глянь, щó написано й про інші часи та цілі народи: побачиш, скільки ж то було тих, котрі п'ялися ввись, але вже невдовзі падали й розпадалися на елементи. Та насамперед перебери в пам'яті своїх знайомих, які, марне смикаючись, кидали чинити згідно з власним устроєм: ані самі на цьому твердо не стояли, ані їм цього не ставало{170}. Тут конче пам'ятати, що й завзяття має свою міру і свою вартість: залежить, — до якого діла. Якщо про мале не дбатимеш більше, ніж йому належить, то й не розчаруєшся.

33. Колись такі звичні вислови нині потребують тлумачення; отак і колись гучно оспівані імена: