Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін
50. Хоч і посполита, однак дієва підмога: щоб зневажити смерть — знову перелічи собі тих, хто довго й чіпко тримався при житті. Що більшого вони здобули за тих, хто пішов завчасу? Однаково десь-таки спочивають і Кадіціан, і Фабій, і Юліан, і Лепід{185}, і хто там ще багатьох ховав, аж поки і його самого поховали. Одне слово, малий той проміжок, а як його треба тягти — крізь що, із ким, у якому благенькому тілі! Тож не в цьому річ. Поглянь на ту безодню вічності, що позаду, і на той безкрай, що попереду{186}: яка вже там різниця — три дні чи три віки Нестора{187}.
51. Завше біжи коротким шляхом (а короткий шлях — той, що за природою, де і слово, і діло — найздоровші): цей засновок звільняє від трудів і від походів, від усяких уряджень і тонкощів.
Книга V
1. Щоразу, як лінуєшся встати удосвіта{188}, нехай у тебе будуть напохваті слова: «Я встаю до людської праці. Що ж тут стогнати? Йду робити те, до чого вродився, задля чого мене привели на світ. Хіба я створений, щоб вигріватися в постелі?» — Але ж це приємніше! — Отже, ти вродився для насолоди? Взагалі, ти — для улягання чи для діяння? Чи не бачиш ростинок, горобчиків, мурашок, павуків, бджіл — як то кожне робить своє, по-своєму впоряджаючи Всесвіт? Чого ж не хочеш робити те, що властиве людині? Хіба ж не змагаєш до згоди з природою? — Але треба й перепочити! — Правду кажеш; однак і в цьому — як і в їжі, і в питті, — природа поклала міру, а ти її перевищуєш; перевищуєш те, що для тебе достатнє. А от у ділах — ні: там уже в межах спроможності{189}.
Ти сам себе не любиш, бо інакше любив би і свою природу, і те, на що її воля. Хто любить своє ремесло, — згоряє в тій праці, не вмившись, не поївши; а ти власну природу цінуєш нижче, ніж карбівник — карбівництво, танцюрист — танці, грошолюб — гроші, марнославець — дещицю слави: усі вони, як уже загоряться, то радше не їстимуть і не спатимуть — аби тільки примножувати те, на чому їм залежить; то невже суспільні справи здаються тобі чимось дешевшим чи вартим меншого завзяття?
2. Як легко відігнати й затерти{190} докучливе чи приблудне уявлення — й одразу мати цілковитий спокій.
3. Розсуди, що кожне слово чи діло, якщо воно — за природою, тебе варте; і нехай не помикають тобою нарікання чи пересуди, що посипляться тобі вслід: коли добрим є ось так — і чинити, і мовити, — не відмовляйся від цього. Вони мають власну керівну частку і йдуть за власним устремлінням; а ти на те все не оглядайся, а прямуй за природою, і своєю власною, і суспільною, адже в них обох — одна дорога.
4. Мандруватиму в згоді з природою, аж поки не впаду спочити. Випущу дух туди, звідки щоднини його вдихаю{191} і впаду на те, звідки мій батько набрався сімені, моя мати — крові{192}, а годувальниця — молока; та й сам я вже стільки літ день у день тягну із цього поживу й вологу, і маю в цьому опору для стіп, і в стільки способів із цього користаю{193}.
5. Ніхто не має тебе за диво-дотепника. Хай так. Але є багато й такого, де не скажеш: «Я до цього не вдався». Отож видавай{194} із себе те, що цілковито твоє: щирість, статечність, витривалість; що не любиш насолод, що не нарікаєш на долю, що потребуєш малого; доброзичливість, свобідність, поміркованість, поважність, величність. Хіба не відчуваєш, скільки міг би із себе видати — тут уже не покличешся на бездарність чи нездалість, — однак із власної волі пасеш задніх? А ремствувати, чіплятися, лестити, скидати вину на тіло, догоджати, надиматися й отак метатися душею — тебе також змушує те, що удався нездарою? На богів, ні! Ти вже давно міг цього позбутися; і навіть якби тобі щось закидали, то хіба забарливість і непослідовність. Але й це треба брати близько до серця і вправлятися — щоб ота млявість не припала тобі до смаку.
6. Цей, коли зробить комусь послугу, одразу бере на розум, яка ж то йому буде віддяка. Той, хоч і не одразу, та все ж подумає собі про іншого як про боржника, бо добре знає, щó для нього зробив. Але отой — мовби й не знав про свій вчинок: він подібний до лози, яка вродила виногроно, і попри те, що родить свій плід, більше нічого не дошукується. Як-от кінь — біжить, пес — бере слід, бджола — несе мед{195}, так і людина, яка добре зробить щось одне, про це не галасує, а переходить до іншого — мов та лоза, яка у свою пору знову приносить грона.
— То що, треба бути одним із тих, хто це робить якось неустежно? — Так. — Але ж саме за цим треба устежувати, бо кажуть, що суспільній людині властиво відчувати, коли діє по-суспільному, і, на Зевса, бажати, щоб і той, з ким вона має спілку, це відчув. — Правду кажеш, але ти таки не вловив того, про що мова; тому й належиш до тих, кого я згадав першими, бо і їх зводить на манівці розумова переконливість. Та якщо вже захочеш збагнути, про що мова, то не бійся: жодної суспільної справи через це не упустиш{196}.
7. Молитва атенців: «Полий, полий, любий Зевсе, ниви атенців та луки!» Молитися треба або так ось просто й свобідно, або взагалі не молитися.
8. Як ото кажуть: «Асклепій призначив{197} йому їзду на коні, чи холодну купіль, чи ходити босим», так само й це: природа Цілого призначила йому хворобу, чи каліцтво, чи втрату, чи щось подібне. Бо ж і там слово «призначив» означає щось на зразок «визначив як відповідне для його здоров'я»,
