Міфи України - Автор невідомий

казки про переліт птахів? Журавель побив маленького богоргоно й вивихнув йому ноги. Коли птахи зібралися в певний час для перельоту на північ, богоргоно звертається до них з такою промовою: «Ви зараз відлітаєте, а де я подінуся, хворий і до того із сім’єю? Без громади я тут лишуся на вірну загибель. Погляньте на мене теплим оком, батьки-добродії, й вирішіть мою долю, поки не відлетіли». «Еге ж, він правду каже, — погодилися всі птахи… Оскільки в його безпорадності винен журавель, то він і має нести покарання: нехай він однині й довіку тягає до півночі й назад на собі птаха богоргоно». І звідтоді при перельоті на північ і назад богоргоно сідає журавлеві на спину. А журавель через те рідко долітає до далекої півночі, тому що раніш за інших птахів утомлюється, бо летить з вантажем на спині.

Літературне запозичення вказаного вище українського повір’я з наведеної монгольської казки доволі ймовірне, оскільки й сама монгольська назва журавля — лег-лег проникла в Південну Росію у формі лелека, що позначає, втім, собою чорногуза.

Деякі повір’я про одуда (звичайний — Іірира ерорв) загалом більш чи менш схожі з повір’ями про зозулю. Проте одуд є багато зловіснішим птахом, ніж зозуля: на чиєму дворі сяде одуд, особливо якщо при цьому ще й довбатиме носом і кричатиме, там неодмінно станеться лихо (крик одуда дещо схожий на слова «лихо тут»), або хтось помре. Крім того, одуд — птах мстивий. Якщо розорити гніздо його, то він полетить у поле, вкраде в кашоварів вогню, принесе його, покладе на хату й підпалить її (Старобільський повіт).

Зозуля не гине, а восени, чи через два-три роки, через сім років, перетворюється або на яструба (Ассіріїег; перепелятник — Ассіріїег пібш; коротконогий — Ассіріїег Ьгєуі-рев), або в крагульця, тобто кібця, інакше — місера, або навіть на орла. Звичайно говорять так, що на крагульця зозуля перекидається через рік, на яструба — через два, а через три роки — на орла, так що птахи ці не народжуються, а походять шляхом перетворення від зозулі. Цілком імовірно, звідси бере свій початок і відоме російське прислів’я: «проміняти зозулю на яструба».

За іншим віруванням, зозуля на сьомому році свого життя перетворюється на крагульця, стає ворогом людини, ховається під стріхою хат і нападає на свійську птицю. У вигляді крагульця зозуля, проникає в гнізда ластівок і горобців, тому ластівки й горобці, тільки угледять зозулю, відразу ж збираються в зграю, летять за нею і мстяться їй. Дивовижно, що саме таке повір’я було і в античному світі. У Плутарха («Vita Arati») зозуля питає інших птахів: чом вони відлітають усі при її появі, тоді як вона — зовсім не хижий птах? Птахи відповіли, що вони бояться в її особі майбутнього яструба.

Втім, у Літинському повіті прямо заявляють, що походження яструба — невідоме. В Ушицькому повіті щодо яструба розповідають таке. Яструб поклав знесене ним яйце під ворону. Ворона висиділа яструба, дбайливо годувала його й, милуючись, весь час кричала: «пан! пан!» Коли ж ворона, полетівши якось за кормом, довго не поверталася, а виведений нею яструб дуже зголоднів і, схопивши потім ворону, яка прилетіла, почав шарпати її, та вирвалася й закричала: «кат! кат!».

Яструбові в перший день Петрового посту жінки, збираючись до корчми, обіцяють відому десятину курчат; при цьому запрошують одна одну до корчми так: «Ходімо на шуляка». Такого звичаю дотримуються для того, щоб зберегти курчат од надто зірких очей яструба, який, у противному разі, всіх їх поб’є й поїсть. З цією метою будь-яка жінка, яка виносить уперше на двір курчат, неодмінно мусить зав’язати собі очі і, випускаючи курчат на землю, промовити: «Як не бачу я, де випускаю курчат, так щоб не бачив їх шуляк» (Літинський повіт).

Легенди про походження лелеки (гайстер, бусол, бусля, боцян, чорногуз; справжній — Сісопіа; білий — Сісопіа alba) мають виключно християнський апокрифічний характер, і намагання деяких вчених, приміром, Де-Губер-натіса, оточити їх міфічним ореолом є явно силуваними й нічим не обґрунтованими. В етнографічній літературі відомо дві основні українські легенди про походження лелеки. Перша, записана в декількох варіантах, подає це так. Коли Бог пересвідчився, що гадюки, вужі й усі отруйні комахи завдають надто багато шкоди людям, то зібрав їх усіх в один лантух і доручив якомусь чоловікові кинути в море.

«Візьми ось цей мішок, — каже Бог чоловікові, — віднеси його на море й кинь у воду. Але, коли нестимеш, не розв’язуй й не заглядай у мішок; неси собі так, щоб і не знав зовсім, що там є». Йде собі той чоловік з мішком до моря, і так йому кортить його розв’язати: «Як же це отак можна — несу на собі, та щоб я й не знав навіть, що несу? Чого, справді, боятися? Загляну!» Розв’язав мішок, а гади так і поповзли, так і поповзли з нього. Бог і каже тоді тому чоловікові: «Не схотів Мене послухатися, випустив гадів по всіх усюдах, — іди-но тепер сам їх збирай…» І став той чоловік з того часу буслом (лелекою).

За другою легендою, Пресвята Богородиця дала одного разу Свою сорочку служниці, щоб та пішла на море й випрала її, а до того суворо заборонила дивитися на саму сорочку. Служниця не послухалася, а коли подивилася, то побачила безліч різних гадів. Тоді Пресвята Богородиця мовила: «Якщо ти така, то будь чорногузом і їж цих гадів». Звідтоді- й досі чорногузи ходять і збирають всіляких гадів (Ушицький повіт).

До лелеки на Україні ставляться майже як до священного птаха. Двір, де є гніздо лелеки, вважається щасливим, саме село, в якому є хоч одне гніздо лелеки, — застрахованим від «великої тучі з бурею» (мабуть, тому, що лелека мостить своє гніздо на високому й зовсім відкритому і не захищеному місці). Не тільки розорити гніздо лелеки — великий гріх, а навіть полохати їх. За розорення гнізда лелека мститься тим, що приносить вогняну головешку й підпалює хату. Таке ставлення до лелеки, яке багато в чому нагадує ставлення до ластівки, пояснюється, з одного боку, тим, що він знищує різних гадів, а з другого — і лелека, й ластівка є радісними вісниками наближення весни.

Про журавля (сірий — Grus communis) у Літинському повіті кажуть, ніби він створений із