Міфи України - Автор невідомий

і крові людини. «Солодкість її ще й зараз я відчуваю на язиці», — Каже він ластівці, що летіла навстріч, показуючи їй язика. Почувши це, ластівка боляче щипнула його за язик, і комар уже Не міг говорити, а тільки пищав; за нього ж доказала ластівка, що найсолодшу кров знайдено комаром у жаби. — «Амінь. Аллах акбар!» — вигукнув пророк, хай буде над ним благословення. Звідтоді призначено змії годуватися жабами, а ластівку за свій порятунок людина береже в своєму домі разом з її гніздом і пташенятами. Змія хотіла з’їсти ластівку за її витівку, схопила її за хвоста; та ляйляк (лелека) відняв її в змії, яка встигла лише відкусити у ластівки кінчик хвоста. Досі можна бачити в кожної ластівки викроєний зубами змії хвіст. Кішка хоч і стала домашньою твариною, але й тепер зберігає все лукавство шайтана, якого вона проковтнула.

Ляйляк — священна птиця, це й дитина знає. Змія досі не може зігрітися кров’ю жаби; велика заслуга її перед праведним Ноєм, хай буде над ним благословення, та, мабуть, гріх її перед Адамом ще більший.

Такою ж благодійницею роду людського постає ластівка і в легенді, записаній у 1883 році на острові Лесбосі, поблизу берегів Малої Азії, зі слів одного молодого черкеса, і яка належить до великого циклу легенд про Соломона. Мудрий цар Соломон, син Давида, розумів мову всіх птахів і рослин і призначив усім тваринам їжу. Змії він призначив для покорму кров людини. Люди стали жалітися, що скоро загине весь їхній рід. Соломон зібрав усіх звірів і, вислухавши скаргу людини, послав комара розшукати для змії тварину з найсолодшою кров’ю. Через рік — нове зібрання звірів. Комар зустрів на шляху ластівку і каже до неї, що він вважає найсолодшою кров людську. Ластівка вирвала в нього язик і у відповідь Соломонові комар міг лише пищати — кс… кссс… Ластівка сказала, що комар онімів, та начебто встиг сказати їй, що найсолодша кров у жаби. І жабу було віддано в їжу змії. Невдоволена такою переміною їжі, змія кинулась на ластівку, але та випручалася і змії вдалося вискубти в неї тільки середину хвоста. Через те люди люблять ластівку й не розоряють її гнізда.

З монгольського сходу, слід гадати, легенда про ластівку, як благодійницю роду людського, проникла до наших во-тяків, що ставляться до ластівки з великою шаною і вважають, що вона приносить із собою щастя; тому вотяки влаштовують під дахами куали гнізда з берестяних ящиків для ластівок і ніколи не вбивають їх, боячись, що їх неминуче спіткає за це велике лихо.

Колись на землі жив страшний змій, який живився кров’ю тварин. Змій послав комара куштувати у тварин кров; язик у комара на той час був довшим, аніж тепер. Комар, помандрувавши по світу, повідомив змія, що найсолодша кров у коня. Змій посилає його на пошуки вдруге. Через якийсь час комар прилітає й каже, що людська кров солодша за кров усіх тварин на землі. Не встиг комар скінчити мови, як до нього підлетіла ластівка й відірвала в нього язика, щоб він не говорив на людину. Комар злетів і запищав. Змій розгнівався на ластівку і схопив її за хвіст. Ластівка вирвалась із рук (sic!) змія, лишивши в них середину хвоста. І залишився в ластівки хвіст назавше в такому вигляді, в якому він нині є.

Горобці (сірий, домашній — Passer domesticus) виникли з чортів, і взагалі горобці — проклята Господом пташка (Ушицький та інші повіти). Про походження їхнє є в Літинському повіті така оригінальна легенда. «Жиди» постійно тримали і тримають кіз. Колись вони так їх любили, що навіть послід козячий ховали у свої пуховики. У пуховиках послід цей зігрівся, і з нього зродились горобці.

Оскільки «жиди», за українським народним віруванням, підпорядковані безпосередньо дияволу, то й горобців не можна назвати інакше, як «чортовим насінням». «На Семена» (1 вересня — за старим стилем. — Ред.) горобці збираються в очерет, і чорт їх міряє тут на мірки четверики. Насипле мірку з верхом, і тоді «зчеркне»: скільки горобців опиниться понад міркою, тих чорт випускає на волю, а які залишаються в мірці, тих він забирає собі (Київська губернія і Літинський повіт). Саме зібрання горобців «на Семена» (приблизно в цей час горобці збираються у доволі великі зграї) зветься гороб’ячою радою.

Прокляття Богом горобців тісно пов’язується з розп’яттям Господа на хресті. Про це є декілька доволі близьких, зрештою, за основним своїм мотивом легенд. У Маріупольському повіті кажуть, що коли розпинали Христа, то горобці гукали: «Жив! Жив! Жив!» «Жиди» почали тоді ще з більшою жорстокістю мучити Христа. За це Господь прокляв їх і не дозволив їм відлітати на зиму в теплі краї. Восени, коли бувають «жидівські кучки», тоді й горобці літають також кучками. Взимку їх багато гине.

У селі Микольському розповідають, що коли розіп’яли

Господа, то на хрест Його сіло двоє горобців — червоний (червоноголовий — Passer montanus) та сірий. Червоний гукав: «Помер, помер!» А сірий (звичайний, наш): «Жив, жив!» Тоді один з вояків ударив Спасителя списом у бік. За це Господь прокляв горобців, не благословив їх у їжу (хоча дехто й їсть) і спутав їх, щоб вони не ходили по землі, а стрибали.

У селі Біло-Куракиному того ж повіту записано такий варіант цієї легенди. Горобця проклято за те, що коли «жиди» розіп’яли Христа, то горобець весь час гукав: «Жив, жив!» Розбійники (sic!) повернулися і забили Господу залізний цвях у саме серце (у слободі Кризькій кажуть, що горобці, крім того, приносили й залізні цвяхи, якими «жиди» прибивали до хреста Спасителя). Тому залізними цвяхами «і Боже як гріх» (дуже грішно) збивати домовини, «склепувати» ікони і кріпити іконостас.

У Південній Росії про горобців кажуть так. Горобці — прокляті Господом птахи. їх треба видирати з гнізд, тому що вони говорили «жив», коли «жиди» прийшли подивитися, чи помер уже Христос. Так би «жиди» й не знали, якби не сказав горобець, а щойно горобець мовив: «Жив, жив», одразу ж один «жид» узяв та й прохромив списом (sic!) боки Ісусу Христу.

Для кожного, сподіваємось, цілком зрозуміло, що всі такі легенди, ґрунтуючись на апокрифічних оповідях, водночас скористалися з тих звуків, які найчастіше видають горобці, і які справді