Міфи України - Автор невідомий

кожна стала брати своє плаття. Одна дівчина — до свого плаття, аж дивиться, а в нього забрався вуж. Лежить, згорнувшись у клубок — ніяк не можна тій дівчині взяти плаття. Що тут робитимеш? Нема в що їй вдягатися!.. Тоді раптом вуж і каже дівчині: «Я вилізу, та тільки за умови, щоб ти була моєю, а то не віддам плаття». Як тут — за вужа заміж іти?! Стоїть бідолашна дівчина біля води; стояла вона там доти, доки череда пішла в село. Нарешті, взяла вона своє плаття у вужа й каже до нього: «Піду за тебе, присилай сватів». Старости не примусили себе довго чекати. Подала їм дівчина рушники. Ось відгуло й весілля. Чоловік не бере її до себе додому, а каже: «Поживемо поки що у твого батька».

Чи довго, чи недовго так вони жили, тільки якось чоловік заявляє їй, що піде на те саме місце, де вона тоді купалася: «Піду, — каже він, — а коли дуже вже засиджуся там, то прийдеш туди й гукнеш: ку-ку! ку-ку! ку-ку! — я зразу ж і явлюся до тебе. А тепер іду: треба зі своїми рідними побачитися. Бачиш, — каже, — ти не схотіла в моїх рідних жити, а мені без них сумно». Пішов. Нема його й нема. Пішла жінка на те місце, де вона колись купалася з подругами. Приходить і гукає: «Ку-ку! ку-ку! ку-ку!» Виплив її чоловік, і зажили вони знову разом, як і раніш… Через якийсь там час чоловік знову збирається йти до своєї рідні, а жінці наказує викликати його з води, якщо він часом надто вже засидиться у своїх. Тоді зібрався і втретє провідати їх. «І цього разу мене так само викликатимеш; прийдеш до води й скажеш: «Ку-ку! ку-ку! ку-ку!» Може трапиться, що тепер я й не випливу до тебе. Та коли сам не випливу, то пришлю свого приятеля. Схочеш зі мною побачитися, сідай на нього, коли він випливе, — приятель цей і відвезе тебе до моїх рідних. Не бійся сідати на нього: він мій щирий товариш… Отож приїзди, благаю тебе, до мене. А коли не приїдеш, то не будеш мені за жінку й не повернешся вже до своїх рідних, а перекинешся на птаха».

Не схотіла вона їхати до вужаки, який був її чоловіком, — й відразу ж перекинулася на птаха, полетіла, й тепер «кукає».

У Літинському повіті зозулю вважають перевертнем князівни. Закохавшись в якогось молодика, князівна довго приховувала кохання своє від батька, який чомусь ненавидів цього молодика. Одного разу закохані сиділи десь разом, і князівна, в пориві ніжного почуття, яке охопило її, сказала обранцеві своґо серця: «Ах ти, Моя зозулько!» Батько князівни випадково почув ці слова і в страшному гніві на доньку промовив: «То ж будь ти зозулею!» Князівна в ту ж хвйлину й перекинулася на зозулю.

В Ушицькому повіті кажуть, що зозуля й чайка (звичайна — УапеНш сареііа; степова — Уапеїіш gregarius; болотяна — Уапеїіиз Іеіісигш) походять від дівчат, які здумали було полякати Спасителя. Спаситель, аби покарати їх, вирік, щоб Одна з нйХ кукала, а Друга кигикала, поки світ сонця[77].

В Олександрійському повіті зозулю вважають переверненою на пТаха вдовою, Через що вона й гнізда собі іноді не в’є. Нарешті, є Ще вірування, начебто зозуля стала з жінки, яка вбйла свого чоловіка й була засуджена за те Богом не маїи пари й поневірятися по лісах.

У Галичині зозулю вважають дівчиною, проклятою матір’ю й перетвореною на птаха за те, що вона, бажаючи налякати матір, заховалася якось за комин й почала кувать. У тій же Галичині записано цілком тотожну з ушицькою легендою оповідь про перетворення на зозулю проклятої батьком князівни й дуже перероблений варіант цієї легенди, за яким на зозулю перекинулася князівна, проклята матір’ю за те, що не схотіла вийти заміж за багатого князя.

Легенди про те, що зозуля пішла з людини-чоловіка (у німців der kuckuk — чоловічого роду) або жінки, й досі живі й у західноєвропейських народів. Так, французи кажуть, що в зозулі був батько — чоловік дуже бідний; коли він через страшні нестатки вирішив повіситися, зозуля кинулась шукати його. А знайшовши, коли він повісився, дуже тужила. І тепер вона не співає далі того часу, коли батько її наклав на себе руки.

З усіх птахів зозуля є одним з найпророчіших. Спочатку вона була тільки доброю віщункою як провісниця весни й літа, найкращих пір року. При цьому, значення доброї віщунки зозуля значно іншою мірою втримала в народній літературі західноєвропейській, аніж в українській та південнослов’янській. А втім, на Україні скрізь заведено в народі питати зозулю, коли хтось уперше почує її кування, скільки років вій проживе: скільки разів зозуля прокує, стільки років — передбачається — проживе той, хто запитує. Коли зозуля кує, то з волечка в неї в цей час випадає зернятками «намисто», яке вонй й Нанизує На гілочку (всім відомі яєчка Гусіні — кільцепряда). Якщо в того, хто почує вперше кування, виявляться в кишені гроші, то вонй не переводитимуться в нього цілий той рік. Ось чому дехто Навесні зав’язує іпага (гріш) у сорочку; щоб завжди бути при грошах.

Частіше в українській народній поезії — і незрівнянно рідше в поезії народів західноєвропейських — зозуля є злою вїіцункою. В українських піснях про смерть козака його мати, сестра й кохана, тужачи, прилітають до Нього на могилу зозу-ленькамй. Кування зозулі в заспіві вже зарані вказує на сумний зміст пісні. За українськими й польськими народними повір’ями, крйк зозулі в саду віщує погану погоду, а трикратний над оселею — смерть господаря. Тривале кування провіщає поганий рік та хвороби людей і скотини.

Зозуля незвичайна ще й тим, що на зиму нйчебто вона не сама відлітає у вирій, а несе її на собі одуд (Ушицький повіт). Повір’я це є нічим не пояснимим і принаймні дивним: порівняно маленька пташка — одуд — має нести на собі досить велику — зозулю. Чи не можна вбачати в цьому повір’ї видозміненого літературного запозичення з наведеної п. Потаніним монгольської