Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

Пароплав дав другий гудок. Від страшних звуків зсунулися хмари. Сонце взялося багрянцем і впало за обрій. У верхньому місті засвітилися лампи і ліхтарі. З ринку в Почаївськім яру долинули хрипи грамофонів, що змагалися перед останніми покупцями. Оглушений і самітний, Іполит Матвійович щось кричав, але його не було чути. Брязкіт лебідки покривав усі інші звуки.

Остап Бендер полюбляв ефекти. Тільки перед третім гудком, коли в Іполита Матвійовича уже не було сумніву, що його кинуто напризволяще, Остап помітив свого партнера:

— Що ж ви стоїте, як засватаний? Я думав, що ви вже давно на пароплаві. Зараз східні знімають! Біжіть мерщій! Пропустіть цього громадянина! От перепустка.

Іполит Матвійович, мало не плачучи, вибіг на пароплав.

— Так оце ваш хлопчик? — запитав завгосп підозріло.

— Хлопчик, — сказав Остап, — хіба поганий? Хто скаже, що це дівчинка, нехай перший кине в мене камінь!

Товстунець похмуро одійшов.

— Ну, Кисо, — зауважив Остап, — доведеться зранку сісти за роботу. Сподіваюся, ви зможете розводити фарби. А потім от що: я — художник, закінчив ВХУТЕМАС[7], а ви — мій помічник. Коли ви думаєте, що це не так, то мерщій біжіть назад, на берег.

Чорно-зелена піна вирвалася з-під корми. Пароплав здригнув, сплеснули мідні тарілки, флейти, корнети, тромбони і баси засурмили чудовий марш, і місто, повертаючись і балансуючи, перекочувало на лівий берег. Пойнятий дрожем, пароплав вийшов на течію і швидко побіг у темряву. Позаду гойдалися зорі, лампи і портові різнокольорові знаки. За хвилину пароплав одійшов так далеко, що міські вогні видавалися застиглим на місці ракетним порошком.

Іще чулося дріботіння ундервудів, а природа і Волга брали своє. Знемога охопила всіх пасажирів пароплава «Скрябін». Члени тиражної комісії млосно сьорбали чай. На першому засіданні місцевкому, що відбувалося на носі, панувала ніжність. Так шумно дихав теплий вечір, так м'яко плюскотіла біля бортів водичка, так швидко пролітали обабіч пароплава темні обриси берегів, що голова місцевкому, людина цілком статечна, одкривши рота, щоб розповісти про умови праці в незвичайних обставинах, несподівано для всіх і для самого себе заспівав:

А решта суворих учасників засідання прогуркотіла приспів:

Резолюції на доповідь голови місцевкому так і не було написано. Лунали звуки піаніно. Завідувач музичного супроводу X. Іванов добував з інструмента найліричніші ноти. Віртуоз-балалаєчник плентався за Мурочкою і, не добравши власних слів, щоб висловити своє кохання, бурмотів слова романсу:

— Не уходи! Твои лобзанья жгучи, я лаской страстною еще не утомлен. В ущельях гор не просипались тучи, звездой жемчужною не гаснул небосклон…

Симбієвич-Синдієвич, учепившись за поруччя, споглядав небесну безодню. Проти неї речове оформлення «Одруження» здавалось йому неймовірним свинством. Він гидливо подивився на свої руки, що брали шалену участь у речовому оформленні класичної комедії.

У момент найвищої знемоги Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд, отаборившись на кормі, ударили в свої аптекарські і пивні приладдя. Вони репетирували. Міраж розсіявся одразу. Агафія Тихонівна позіхнула і, не звертаючи уваги на закоханого віртуоза, пішла спати. У душах місцевкомівців знову зазвучав гендоговір, і вони взялися до резолюції. Симбієвич-Синдієвич, добре розміркувавши, дійшов висновку, що оформлення «Одруження» не таке вже й погане. Роздратований голос з пітьми кликав Жоржетту Тираспольських на нараду до режисера. По селах валували собаки. Потягло прохолодою.

У каюті першого класу Остап, лежачи на шкіряній канапі і задумливо дивлячись на корковий пояс, обтягнений зеленою парусиною, допитував Іполита Матвійовича:

— Ви вмієте малювати? Шкода. Я, на жаль, теж не вмію.

Він подумав і повів далі:

— А букви — ви вмієте? Теж не вмієте? Зовсім погано. Адже ми з вами художники! Ну, днів зо два можна буде мотати, а тоді викинуть. За ці два дні ми повинні встигнути зробити все, що нам потрібно. Становище трохи погіршало. Я довідався, що стільці в каюті режисера. Але і це врешті-решт не страшно. Важливо те, що ми на пароплаві! Поки нас не викинули, всі стільці ми повинні оглянути. Сьогодні вже пізно. Режисер спить у своїй каюті.

Люди ще спали, але ріка жила, як удень. Ішли плоти — величезні лани колод з куренями на них. Маленький злий буксир, на колісному кожусі якого дугою було виписане ім'я — «Володар бур», тяг за собою три нафтові баржі, зв'язані низкою. Пробіг знизу скорий поштовик «Червона Латвія». «Скрябін» обігнав землечерпальний караван і, проміряючи глибину смугастенькою жердиною, почав описувати дугу, завертаючи проти течії.

На пароплаві почали прокидатися. На пристань «Барміно» полетіла гирка зі шпагатом. На цій волосіні пристанські потягли до себе товстий кінець причального каната. Гвинти закрутились у протилежний бік. Півріки зашумувало піною. «Скрябін» затремтів од різких ударів гвинта і всім боком пристав до дебаркадера. Було іще рано. Тим-то тираж вирішили почати о десятій годині.

Служба на «Скрябіні» починалась немовби й на суші, рівно о дев'ятій. Ніхто не змінив своїх звичок. Хто на суші спізнявся на службу, спізнявся і тут, хоч спав у самій установі.