Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
Треба було поспішати. Друзі вступили в лункий вестибюль театру Колумба.
Вороб'янінов кинувся до каси і прочитав розцінку на місця.
— Все-таки, — сказав він, — дуже дорого. Шістнадцятий ряд — три карбованці.
— Як я не люблю, — зауважив Остап, — цих міщан, провінціальних йолопів! Куди ви полізли? Хіба не бачите, що це каса?
— Ну а куди ж? Адже без білета не пустять!
— Кисо, ви вульгарна людина. У кожному впорядкованому театрі є два віконечка. У віконце каси звертаються тільки закохані і багаті спадкоємці. Решта громадян (їх, як можете зауважити, переважна більшість) звертаються безпосередньо до віконечка адміністратора.
І справді, перед віконцем каси стояло чоловік п'ять скромно одягнених людей. Зате біля віконця адміністратора було шумно і весело. Там стояла строката черга. Молоді люди, у фасонних піджаках і штанах того крою, який провінціалові може тільки приснитися, впевнено розмахували записочками від знайомих їм режисерів, акторів, редакцій, театрального костюмера, начальника районної міліції та інших, тісно зв'язаних з театром осіб, як-от: членів асоціації теа- і кінокритиків, товариства «Сльози бідних матерів», шкільної ради Майстерні циркового експерименту і якогось «Фортінбраса при Умслопогасі». Чоловік вісім стояли із записками від Еспера Еклеровича.
Остап врізався в чергу, розштовхав фортінбрасівців і з криком: «Мені тільки довідку, хіба не бачите, що я навіть калош не зняв», — пробився до віконечка і заглянув всередину.
Адміністратор працював, як вантажник. Світлий діамантовий піт зрошував йому масне лице. Телефон тривожив його щохвилини і дзвонив з упертістю трамвайного вагона, що пробирається через Смоленський ринок.
— Мерщій, — крикнув він до Остапа, — ваш папірець!
— Два місця, — сказав Остап тихо, — в партері.
— Кому!
— Мені!
— А ви хто такий, щоб я вам давав місця?
— А я все-таки думаю, що ви мене знаєте.
— Не пізнаю.
Але погляд незнайомого був такий чистий, такий ясний, що рука адміністратора сама призначила Остапові два місця в одинадцятім ряду.
— Ходять всякі там, — сказав адміністратор, знизавши плечима, — хто їх зна, хто вони такі? Може, він я Наркомосвіти? Здається, я його бачив у Наркомосвіті. Де я його бачив?
І, машинально видаючи перепустки щасливим теа- і кіно-критикам, притихлий Яків Менелайович згадував, де він бачив ці чисті очі.
Коли всі перепустки були видані і в фойє зменшили світло, Яків Менелайович згадав: ці чисті очі, цей певний погляд він бачив у Таганській тюрмі 1922 року, коли і сам сидів там через дріб'язкову справу.
З одинадцятого ряду, де сиділи концесіонери, залунав сміх. Остапові сподобався музичний вступ, виконаний оркестрантами на пляшках, кухлях Есмарха, саксофонах і великих полкових барабанах. Свиснула флейта, і завіса, війнувши прохолодою, розступилась.
На велике здивування Вороб'янінова, що звик, до класичної інтерпретації «Одруження», Подколесіна на сцені не було. Понишпоривши очима, Іполит Матвійович побачив фанерні, що звисали із стелі, прямокутники, пофарбовані в основні кольори сонячного спектру. Ні дверей, ні синіх серпанкових вікон не було. Під різнокольоровими прямокутниками танцювали дамочки у великих вирізаних з чорного картону капелюшках. Пляшкові стогони викликали на сцену Подколесіна, який врізався в юрбу верхи на Степані. Подколесін був убраний у камергерський мундир. Розігнавши дамочок словами, про які в п'єсі ні натяку, Подколесін загаласував:
— Степа-ане!
Водночас він стрибнув набік і завмер у важкій позі. Кухлі Есмарха загриміли.
— Степа-а-ане! — повторив Подколесін, роблячи новий стрибок.
Але що Степан, одягнений у барсову шкуру, стоявши тут же, не озивався, Подколесін трагічно спитав:
— Чого ж ти мовчиш, як Ліга націй?
— Очевидно, я Чемберлена злякався, — одказав Степан, почухуючи шкуру.
Відчувалося, що Степан одсуне на задній план Подколесіна і стане головним персонажем сучасної п'єси.
— Ну що, шиє кравець сюртук?
Стрибок. Удар по кухлях Есмарха. Степан із зусиллям зробив стойку на руках і в такій позі відповів:
— Шиє!
Оркестр зіграв попурі з «Чіо-чіо-сан». Весь цей час Степан стояв на руках. Обличчя йому залило краскою.
— А що, — запитав Подколесін, — чи не питав кравець, навіщо, мовляв, панові таке добротне сукно?
Степан, що на той час сидів уже в оркестрі і обіймав диригента, одказав:
— Ні, не питав. Хіба він депутат англійського парламенту?
— А чи не питав кравець, чи не хоче, мовляв, пан одружитися?
— Кравець питав, чи не хоче, мовляв, пан платити аліменти.
Після цього світло погасло, і публіка затупотіла ногами. Тупотіла вона доти, доки зі сцени не почувся голос Подколесіна:
— Громадяни! Не хвилюйтесь! Світло погасили навмисне — цього вимагає п'єса. Цього потребує речове оформлення.
Публіка підкорилася. Світло так і не засвітилося до кінця акту. У цілковитій темряві гриміли барабани. З ліхтарями прийшов загін військових у формі готельних швейцарів. Потім, як видно — на верблюді, приїхав Кочкарьов. Судити про все це можна було з такого діалогу:
— Ху, як ти мене налякав! А ще верблюдом приїхав!
— Ах, ти помітив, незважаючи на темряву?! Я хотів подарувати тобі солодке вер-блюдо!
Під час антракту концесіонери прочитали афішу:
ОДРУЖЕННЯ
Текст —