Золоте теля - Євген Петрович Петров

— А ви кращий, ніж я думав, — дружелюбно сказав Бендер. — І правильно. З грішми треба розставатися легко, без стогонів.

— Для хорошої людини і мільйона не жалко, — відповів конторник, навіщось прислухаючись.

Коли вони повернули на вулицю Мерінга, над містом пролунало виття сирени. Виття було тривале, хвилясте і тоскне. Від таких звуків морякам у туманну ніч стає якось моторошно, хочеться чомусь просити надбавки до зарплатні з причин небезпечної служби. Сирена продовжувала надриватися. До неї приєдналися суходольні гудки заводів й інші сирени, більш далека і ще більш сумні. Перехожі раптом заметушилися, ніби їх погнала злива. При цьому всі посміхалися і поглядали на небо. Опасисті бабусі-перекупки, що торгували насінням, бігли, гойдаючи своїми животами, і в їхніх очеретяних кошиках серед сипучого краму підскакували склянки. Через вулицю навскіс пробіг Адольф Миколайович Бомзе. Він благополучно встиг ускочити в скляні двері-вертушку «Геркулеса». Промчав галопом на різномасних конях підрозділ кінного резерву міліції. Блимнув автомобіль з червоним хрестом. Вулиця враз спорожніла. Остап помітив, що далеко попереду біля колишнього кафе «Флоріда» гайнув табунчик пікейних жилеток. Розмахуючи газетами, канотьє і панамськими капелюхами, дідки затрусили по бруківці. Та не встигли вони добігти до рогу, як залунав приголомшуючий тріскучий гарматний постріл, пікейні жилетки пригнули голови, спинилися і одразу ж побігли назад. Поли їх чесучевих піджаків роздувалися.

Поведінка пікейних жилеток розсмішила Остапа. Поки він милувався їхніми дивовижними рухами і стрибками, Олександр Іванович встиг розгорнути взятий з дому пакуночок.

— Скабрезні старики! Опереткові коміки! — сказав Остап, обертаючись до Корейка.

Та Корейка не було. Замість нього ба великого комбінатора дивилася огидна пика з скляними водолазними очима й гумовим хоботом, в кінці якого теліпався бляшаний циліндр кольору хакі. Остап так здивувався, що навіть підстрибнув.

— Це що за жарти? — грізно викрикнув він, простягаючи руки до протигаза. — Громадянин підзахисний! Закликаю вас до порядку.

Цієї ж миті набігла група людей в таких самісіньких протигазах і серед десятків однакових гумових пик вже не можна було знайти Корейка. Притримуючи свою папку, Остап одразу ж почав дивитися на ноги чудовиськ, та як тільки йому здалося, що він побачив вдовині штани Олександра Івановича, як його схопили під руки і молодечий голос сказав:

— Товаришу! Ви отруєні!

— Хто отруєний? — закричав Остап, вириваючись. — Пустіть!

— Товаришу, ви отруєні газом! — радісно повторив санітар. — Ви потрапили в отруєну зону. Бачите — газова бомба.

На бруківці справді лежав ящичок, з якого швидко виходив густий дим. Вдовині штани були вже далеко. Востаннє вони блиснули поміж двох клубів диму і зникли. Остап мовчки і люто борюкався: його вже тримали шість масок.

— До того ж, товаришу, вас поранено осколком в руку. Не гнівайтеся, товаришу! Будьте свідомі. Ви ж знаєте, що йдуть маневри. Зараз ми вас перев'яжемо і віднесемо до газосховища.

Великий комбінатор ніяк не міг збагнути, що чинити опір безнадійно.

Картяр, що вранці вхопив свою щасливу талію і дивував весь стіл, несподівано за десять хвилин спустив все якомусь молодикові, що випадково сюди забрів. І вже не сидить він блідий від перемоги, торжествуючий, і вже не товпляться навколо нього марафони, виклянчуючи копійки на щастя. Додому він піде пішки…

До Остапа підбігла комсомолка з червоним хрестом на фартушку. Вона витягла з брезентової сумки бинти і вату і, хмурячи брови, щоб не засміятися, обмотала руку великого комбінатора поверх рукава. Закінчивши акт милосердя, дівчина засміялася і побігла до другого пораненого, який покірно віддав їй свою ногу. Остапа поволокли до нош.

Там виникла нова сутичка, під час якої гойдалися хоботи, а перший санітар-розпорядник голосно, лекторським тоном продовжував закликати Остапа до свідомості й до іншої громадської доблесті.

— Братці! — бурмотів великий комбінатор, в той час, коли його пристебували до нош пасками, — повідомте, братці, мого померлого батька, турецького підданця, що улюблений син його, колишній спеціаліст по рогах і копитах, загинув смертю хоробрих на полі битви.

Останні слова потерпілого на полі битви були:

— Спіть, орли бойові! Соловей, соловей, пташечка…

Після цього Остапа понесли, і він замовк, дивлячись в небо, в якому творилось бозна-що. Котилися густі, як серця, клуби диму. На значній височині нерівним кутом летіли прозорі целулоїдні літаки. Від них йшло дзвінке тремтіння, ніби всі вони були зв'язані поміж собою залізними нитками. В коротких паузах поміж орудійними ударами продовжували завивати сирени.

Остапові довелося витримати ще одне приниження. його несли повз «Геркулес». З вікон чотирьох поверхів лісоустанови визирали службовці. Весь фіноблік стояв на підвіконні. Лапідус-молодший лякав Кукушкінда, вдаючи, ніби хоче штовхнути його вниз. Берлага зробив великі очі і вклонився ношам. У вікні другого поверху на фоні пальм стояли, обнявшись, Полихаєв і Скумбріевич. Помітивши зв'язаного Остапа, вони зашепотілися і швидко зачинили вікно.

Перед вивіскою «Газосховище № 32» ноші спинилися, Остапові допомогли підвестись, а через те, що він знову спробував вирватись на волю, санітарові-розпоряднику довелося знову закликати його до свідомості.

Газосховище розташувалося в будинковому клубі. Це був довгий і світлий напівпідвал з ребристою стелею, до якої на дротах було підвішено моделі військових і поштових літаків. В глибині клубу містилася невеличка сцена, на заднику якої було намальовано два синіх вікна з місяцем і зорями і коричневі двері. Під стіною з написом: «Війни не хочемо, але до опору готові», — тинялися пікейні жилетки, яких загнали сюди всім табуном. По сцені походжав лектор у зеленому френчі і, невдоволено позираючи на двері, які з шумом пропускали нові групи отруєних, з військовою чіткістю говорив:

— За характером дії бойові отруйні речовини поділяються на: задушливі, сльозоточиві, загальноотруйні, наривні, роздратовуючі і таке інше. В числі сльозоточивих отруйних речовин можемо відзначити хлор-пікрін, бромистий бензол, бром-ацетон, хлор-ацетофенон…

Остап перевів похмурий погляд з лектора на слухачів. Молоді люди дивилися оратору в рот або ж записували лекцію в книжечку, або ж марудилися біля щита з гвинтівочними частинами. У другому ряді самотньо сиділа дівчина спортивного вигляду, мрійно дивлячись на театральний місяць.

«Хороша дівчина, — вирішив Остап, — шкода, немає часу. Про що вона думає? Напевне ж, не про бромистий бензол. Ай-яй-яй! Ще сьогодні вранці я міг пробитися ось з такою дівчиною кудись в Океанію, на Фіджі, чи ще на якийсь острів Житлотовариства, або і в Ріо-де-Жанейро».

Згадавши втрачене Ріо, Остап заметався по газосховищу.

Пікейні жилетки — їх було тут понад сорок — вже отямилися від струсу, підкрутили свої накрохмалені комірці і запально сперечалися про пан-Європу, морську конференцію трьох держав і про гандизм.

— Чули? — говорила одна жилетка другій. — Ганді приїхав У