Золоте теля - Євген Петрович Петров

Обличчя Олександра Івановича ще намагалось тримати нейтральність, та руки його вже безцільно йорзали по столу, як у сліпого.

— Дозвольте, панове присяжні засідателі, подати вам одне питання. Звичайно, теж заради цікавості. Який прибуток можуть дати людині дві звичайні бочки, налляті водопровідною водою? Двадцять карбованців? Три карбованці? Вісім копійок? Ні, панове присяжні засідателі! Олександру Івановичу Корейку вони принесли чотириста тисяч золотих карбованців ноль-ноль копійок. Правда, ці бочки мали багатозначну назву: «Промислова артіль хімічних продуктів «Реванш». Одначе підемо далі.

Сторінки сорок друга — п'ятдесят третя. Місце дії — маленька довірлива республіка. Синє небо, верблюди, оазиси і піжони в золотих тюбетейках. Мій підзахисний допомагає будувати електростанцію. Підкреслюю — допомагає. Погляньте на його обличчя, панове присяжні засідателі!..

Захопившись, Остап повернувся до Олександра Івановича і вказав на нього пальцем. Та зробити ефектно рукою повільну криву, як це роблять присяжні повірені, йому не пощастило. Підзахисний несподівано ухопив його руку на льоту і мовчки почав її викручувати. В той же час підзахисний другою рукою надумався вчепитися панові присяжному повіреному в горло. З півхвилини супротивники ламали один одного і тремтіли від напруги. Сорочка в Остапа розстебнулася, блиснула татуїровка. Наполеон все так само тримав пивний кухоль, але зараз був такий червоний, ніби вже встиг добре нализатися.

— Не давіть на мою психіку! — сказав Остап, відірвавши від себе Корейка. Він важко дихав. — Так працювати не можна!

— Негідник! Негідник! — шепотів Олександр Іванович. — Ну й негідник же!

Він сів на підлогу, кривлячись від болю, якого завдав йому потомок яничарів.

— Засідання продовжується! — промовив — Остап, наче нічого не сталося. — І, як ви бачите, панове присяжні засідателі, лід рушив! Підзахисний намагався мене вбити. Звичайно, заради дитячої цікавості. Він хотів дізнатись, що у мене всередині. Поспішаю задовольнити його цікавість. Там, всередині,—благородне й дуже здорове серце, чудові легені й печінка ще без каміння. Прошу занести цей факт до протоколу. А тепер продовжимо нашу гру, як казав редактор гумористичного журналу, розпочинаючи чергове засідання і суворо поглядаючи на своїх співробітників.

Гра дуже не сподобалася Олександру Івановичу. Відрядження, з якого повернувся Остап, дихаючи вином і бараниною, лишило в справі відчутні сліди. Тут була копія заочного вироку, зняті на кальку плани благодійного комбінату, виписка з «Рахунку прибутків і видатків», а також фотографії електричної ущелини і кінокоролів.

— І нарешті, панове присяжні засідателі, третій етап діяльності мого неспокійного підзахисного — скромна конторська робота в «Геркулесі» — для суспільства і посилена торгово-підземна діяльність — для душі. Просто заради цікавості зазначимо спекуляцію валютою, хутром, камінцями й іншими компактними предметами першої необхідності. І нарешті спинимось на серії самовибухаючих акціонерних товариств, під яскравими нахабно-кооперативними назвами: «Інтенсивник», «Трудовий кедр», «Пилодопомога» і «Південний лісоруб». І всім цим заправляв не пан Фунт, в'язень приватного капіталу, а мій підзахисний друг.

При цьому великий комбінатор знову вказав рукою на Корейка і таки зробив нею давно задуману криву.

Потім Остап пишномовними висловами попросив уявленого суду дозволу поставити підсудному кілька запитань, і, зробивши потрібну в таких випадках паузу, почав:

— Чи не мав. підсудний яких позаслужбових справ з геркулесівцем Берлагою? Не мав. Правильно! А з геркулесівцем Скумбрієвичем? Теж ні. Чудово! А з геркулесівцем Полихаєвим?

Мільйонер-конторник мовчав.

— Запитань більше не маю. Ху! Я стомився і хочу їсти. Скажіть, Олександре Івановичу, чи немає у вас холодної котлети за пазухою? Нема? Дивовижна бідність, особливо коли взяти до уваги ті суми, які ви за допомогою Полихаєва викачали з доброго «Геркулеса». Ось власноручне пояснення Полихаєва, єдиного геркулесівця, який знав, хто приховується за маскою сорокашестикарбованцевого конторника. Та й він по-справжньому не розуміє, хто ви такий. Зате це знаю я… Так, панове присяжні засідателі, мій підзахисний грішний. Це доведено. Та все ж таки я дозволю собі просити полегшити ваш вирок, звичайно, при умові, що підзахисний купить у мене папку. Я закінчив.

Наприкінці промови великого комбінатора Олександр Іванович заспокоївся. Заклавши руки в кишені легеньких штанів, він підійшов до вікна. Молодий день шумів по місту трамвайними бубонцями. За палісадником йшли тсоавіохімівці, тримаючи в руках косо-криво гвинтівки, наче сапи. На цинковому карнизі гуляли голуби, постукуючи червоними вербовими ніжками. Вони весь час зривалися з карниза. Олександр Іванович, привчивши себе до економії, погасив настільну лампу і сказав:

— То це ви посилали мені оті дурні телеграми?

— Я, — відповів Остап. — «Вантажте апельсини в бочках брати Карамазови». Хіба погано?

— Недотепно.

— А жебрак-напівідіот? — запитав Остап, відчуваючи, що парад пройшов добре. — Погано?

— Хлопчача вигадка! І книга про мільйонерів — теж. А коли ви прийшли під виглядом київського міліціонера, я одразу подумав, що ви дрібний шахрай. На жаль, помилився. Інакше б чорта пухлого ви мене знайшли.

— Так, ви помилилися. Кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається, як сказала польська красуня Інга. Зайонц через місяць після весілля з другом мого дитинства Колею Остен-Бакеном.

— Ну, пограбування — це ще зрозуміло, але гирі! Нащо ви викрали в мене гирі?

— Які гирі? Ніяких гир я не крав.

— Вам просто соромно признатися. І взагалі ви наробили безліч дурниць.

— Можливо, — погодився Остап. — Я не ангел. У мене є недоліки. Одначе я з вами заговорився. На мене чекають мулати. Накажете одержати гроші?

— Так, так, гроші! — сказав Корейко. — 3 грішми почекайте. Папка непогана, що й казати, купити можна, але, підраховуючи мої прибутки, ви не врахували мої витрати і прямі збитки. Мільйон — цифра нереальна.

— До побачення, — холодно промовив Остап, — і, прошу вас, побудьте вдома півгодини. По вас приїдуть в чудовій кареті з ґратами.

— Так діло не роблять, — сказав Корейко, посміхаючись купецькою посмішкою.

— Можливо, — зітхнув Остап, — але я, знаєте, не фінансист. Я — вільний художник і холодний філософ.

— За що ж ви хочете одержати гроші? Я їх заробив, а ви…

— Я не лише трудився. Я навіть постраждав. Після розмови з Берлагою, Скумбрієвичем і Полихаєвим я втратив віру в людство. Хіба віра в людство не варта мільйона карбованців.

— Варта, варта, — заспокоїв Олександр Іванович.

— То що, підемо до засіка? — запитав Остап. — До речі, де ви тримаєте свою готівку? Я так думаю, не в ощадкасі?

— Ходімо! — відповів Корейко. — Там побачите.

— Може, далеко? — заметушився Остап. — Я можу гукнути машину.

Та мільйонер від машини відмовився і заявив, що йти недалеко і що взагалі не потрібно ніякого зайвого шику. Він чемно пропустив Бендера вперед і вийшов, прихопивши з собою невеличкий пакуночок, загорнутий в газету.

Спускаючись зі сходів, Остап наспівував: «Под небом знойной Аргентины…»

Розділ XXIII

СЕРЦЕ ШОФЕРА

На