Бенкет круків - Джордж Мартін

Аша звелася на ноги.

— Ти знаєш його ім'я незгірше за мене. Три роки не було тебе з нами — й ось «Тиша» повертається саме в день смерті мого лорда-батька.

— Ти звинувачуєш мене? — спокійно запитав Юрон.

— А повинна? — поцікавилася Аша різко, і на цю різкість у її голосі Віктаріон нахмурився. Небезпечно в такому тоні розмовляти з Воронячим Оком. Навіть коли його око поблискує від потіхи.

— Хіба я орудую вітрами? — запитав Вороняче Око у своїх посіпак.

— Ні, ваша світлосте,— відповів Орквуд Оркогорський.

— Немає людини, здатної орудувати вітрами,— мовив Гермунд Ботлі.

— Але було б непогано,— сказав Рудий Весляр.— Можна плисти куди схочеш і ніколи не потрапляти у штиль.

— Ось тобі й відповідь з вуст трьох сміливців,— мовив Юрон.— Коли загинув Балон, «Тиша» була в морі. Якщо не віриш словам власного дядька, дозволяю допитати мою команду.

— Команду німаків? Ну звісно. Це дуже допоможе.

— Тобі б гарний чоловік допоміг,— сказав Юрон і знову обернувся до своїх поплічників.— Торволде, щось не пригадую, в тебе жінка є?

— Одна лише,— вишкірився Торволд Брунатнозуб — і стало ясно, звідки в нього таке прізвисько.

— А я взагалі нежонатий,— оголосив Ліворукий Лукас Код.

— І не дивно,— зронила Аша.— Кодів зневажають не лише чоловіки, а й жінки. І не дивись на мене так жалібно, Лукасе. Руки ж у тебе є,— вона зімітувала непристойні рухи.

Код вилаявся, але Юрон поклав йому долоню на груди.

— Де твої манери, Ашо? Ти зачепила Лукаса за живе.

— Це значно легше, ніж зачепити його за живчика. Топір я кидаю незгірше за чоловіків, та коли ціль така крихітна...

— Дівчисько забувається,— загарчав Вузьколиций Джон Майр.— Балон дозволив їй забрати собі в голову, ніби вона — чоловік.

— Твій батько таку саму помилку зробив з тобою,— сказала Аша.

— Віддай її мені, Юроне,— запропонував Рудий Весляр.— Я її так взую, що в неї срака порудіє, як мій чуб.

— Спробуй-но — і заробиш собі прізвисько Рудий Євнух,— відтяла Аша, яка мала в руці топірця. Підкинувши його в повітря, вона спритно його піймала.— Ось мій чоловік, стрийку. І той, хто мене захоче, розмовлятиме з ним.

Віктаріон грюкнув кулаком по столу.

— Я не дозволю тут проливати кров. Юроне, забирай своїх... звіряток... і сам забирайся.

— Я сподівався від тебе на тепліший прийом, брате. Я ж бо старший твій брат, а незабаром і законним королем твоїм стану.

Віктаріон потемнів з обличчя.

— Царезбори вирішать, кому саме носити плавникову корону.

— Не можу не погодитися,— Юрон підніс два пальці до пов'язки на оці й відкланявся. Поплічники хвостиком побігли за ним, як песики. В шатрі повисла тиша, аж тут Малий Ленвуд Тоні підняв свою скрипочку. Знов полилися вино й ель, та декілька гостей втратили апетит. Надвір вислизнув Елдред Код, притискаючи до себе закривавлену руку. За ним — Вілл Гамбл, Гото Гарло, чимало Гудбразерів.

— Стрийку,— поклала Аша долоню Віктаріону на плече.— Прогуляйся зі мною, будь ласка.

Надворі здіймався вітер. На блідий місячний лик набігали хмари. Вони чимось нагадували галери, які щосили веслують, ідучи на таран. Зірки були нечисленні та тьмяні. Вздовж усієї берегової лінії спочивали довгі лодії, і їхні високі щогли росли з води, наче справжній ліс. Чути було, як риплять їхні боки, сідаючи на пісок. Чути було голосіння лінів і ляпання прапорів. А далі, у глибоких водах затоки, стрибали на якорі більші кораблі, як похмурі тіні, оповиті туманом.

Аша з дядьком гуляли вздовж берега, біля самої води, подалі від табору й вогнищ.

— Скажи мені правду, стрийку,— попросила Аша,— чому Юрон тоді так раптово поїхав?

— Вороняче Око часто розбійничав.

— Але не так довго.

— Цього разу він спрямував «Тишу» на схід. А це довга подорож.

— Я запитала, чому він поїхав, а не куди.

Оскільки Віктаріон не відповів, вона провадила:

— Коли відпливла «Тиша», мене тут не було — я на «Чорному вітрі» навколо Арбору ходила на Східці — хотіла трохи потрусити лісянських піратів. А коли повернулася додому, Юрон уже відплив, а твоя дружина померла.

— Це була соляна дружина.

Відтоді як він кинув її крабам, він не торкався жодної іншої жінки. «Коли стану королем, мушу взяти собі дружину. Справжню дружину, щоб стала королевою і народила мені синів. Королю потрібен спадкоємець».

— Батько відмовлявся говорити про неї,— сказала Аша.

— Немає сенсу говорити про речі, яких усе одно не зміниш,— озвався Віктаріон, якому вже набридла ця тема.— Я бачив лодію Книгогриза.

— Ледве вмовила його вийти з Книжкової вежі.

«Отже, Гарло на її боці». Віктаріон спохмурнів ще дужче.

— Ти ж не сподіваєшся отримати владу? Ти — жінка.

— Це не тому я завжди програю в змаганні «хто далі пустить струмінь»? — розсміялася Аша.— Стрийку, мені боляче це говорити, але твоя правда, мабуть. Чотири дні й чотири ночі я пила з капітанами й королями, слухаючи те, що вони кажуть... і чого не кажуть. Мої всі на моєму боці, й багато хто з Гарло теж. І ще Трис Ботлі й декілька інших. Але цього недосить,— вона буцнула камінець, і той полетів у воду й плюхнувся між двох лодій.— Я вже схильна крикнути дядька на царство.

— Але якого саме? — запитав Віктаріон.— Їх у тебе троє.

— Четверо. Стрийку, послухай мене. Я власноруч покладу тобі на голову плавникову корону... якщо ти поділишся владою.

— Поділюся владою? Як це?

Жінка верзла якісь нісенітниці. «Вона що — хоче пошлюбити мене й стати королевою?» Віктаріон спіймав себе на тому, що дивиться на Ашу зовсім іншими очима. І відчув, як у нього почало тверднути в штанях. «Вона ж Балонова дочка»,— нагадав він собі. Він пам'ятає, як вона ще зовсім дівчинкою жбурляла топірці в двері. Віктаріон схрестив руки на грудях.

— На скелястому престолі сісти може тільки хтось один.

— То нехай сяде стрийко,— мовила Аша.— А я стоятиму позаду, прикриваючи тобі спину й нашіптуючи на вухо. Жоден король не може владарювати сам-один. Навіть дракони, посівши Залізний трон, брали собі помічників. Королівських правиць. Дозволь мені стати твоєю правицею, стрийку.

«На Островах королі зроду не мали правиць, тим паче жінок. Капітани й