Бенкет круків - Джордж Мартін

Очі його, бачив Ейрон, були то сірі, то сині — мінливі як море. «Божевільні очі,— подумав він,— очі блазня». Картини, які описує Гілберт, без сумніву, це пастка, в яку залізнородних заманює бог штормів, щоб знищити. Дари, які піднесли царезборам заступники Гілберта, включали котикове хутро, моржеві бивні, браслети з китової кості, окуті бронзою бойові ріжки. Капітани, глянувши на них, відвернулися, дозволивши біднішим обирати собі дарунки до смаку. Коли ж блазень договорив і його заступники почали викрикувати його ім'я, його підхопили тільки Фарвинди, та й то не всі. Дуже швидко вигуки «Гілберт! Гілберт король!» затихли. Поки лорд Самотнього Світоча спускався з пагорба, в небі голосно крикнув мартин і сів на одне з ребер Наґи.

Ейрон Мокрочубий ступив наперед.

— Питаю знову. Хто стане нашим королем?

— Я! — гукнув чийсь низький голос, і натовп знову розступився.

Претендента у різьбленому плавниковому кріслі винесли на пагорб на плечах його онуки. Не людина, а справжня руїна, вдягнена у білу ведмежу шубу: вісім пудів ваги і дев'яносто років за плечима.

Волосся теж було білосніжне, а величезна борода спускалася до самих стегон, тож важко було навіть розрізнити, де борода, а де хутро. Хоча онуки були кремезні, на крутих східцях навіть їм було важко з такою вагою. Біля палацу Сірого Короля вони опустили крісло, й трохи нижче стало троє з них — як заступники.

Шістдесят років тому цей претендент міг би й отримати прихильність зборів, подумалося Ейрону, але часи його давно вже минули.

— Так, я! — заревів дід зі свого крісла голосом таким самим повним, як він сам.— А чом би й ні? Хто кращий за мене? Я — Ерик Айронмейкер, пояснюю для сліпих. Ерик Справедливий. Ерик Бий-ковадло. Покажи їм мого келепа, Торморе.

Один з його заступників підніс келеп — велетенський, з обгорнутим старою шкірою держаком; сталевий бойок був завбільшки з хлібину.

— Пригадати не можу, скільки рук я потовк на кашу цим келепом,— мовив Ерик,— та, може, хтось зі злодіїв вам розповість. Не пам'ятаю вже, скільки голів я розтолочив на своєму ковадлі, та, може, вам хтось зі вдів скаже. Я міг би розповісти вам про свої військові звитяги, та мені вже вісімдесят вісім років і, боюся, як почну, то просто не встигну закінчити. Якщо старість — це мудрість, то мудрішого за мене не знайти. Якщо розмір — це сила, то й сильніших немає. Хочете мати короля зі спадкоємцями? В мене їх — не злічити. Король Ерик... так, мені подобається, як це звучить. Ну ж бо, підхоплюйте! ЕРИК! ЕРИК БИЙКОВАДЛО! ЕРИК КОРОЛЬ!

Онуки підхопили його заклик, і в цей час наперед вийшли вже їхні сини зі скринями на плечах. Перевернули їх біля підніжжя кам'яних сходів — і на землю полилася ріка срібла, бронзи та криці: браслети, намиста, кинджали, чингали, метальні сокири. Кількоро капітанів устигли схопити найкращі дарунки й долучили свої голоси до заклику. Та щойно заклик почав розростатися, долинув жіночий голос.

— Ерику!

Чоловіки розступилися, даючи жінці дорогу.

— Ерику! Зведіться на ноги!

Запала тиша. Віяв вітер, у берег билися хвилі, люди почали тихенько перешіптуватися. Ерик Айронмейкер згори вниз витріщився на Ашу Грейджой.

— Дівчисько! Тричі кляте дівчисько. Що ти там бовкнула?

— Підведіться, Ерику,— крикнула Аша.— Станьте на ноги — і я гукатиму ваше ім'я разом з усіма.

Десь у натовпі зареготів Вороняче Око. Ерик кинув на нього сердитий погляд. Великі долоні стиснулися на підлокітниках плавникового трону. Дід спершу почервонів, а тоді побуряковів. Руки в нього трусилися від зусилля. Ейрон бачив, як на шиї в нього пульсує синя жилка: дід намагався підвестися. На мить здалося, що йому це от-от вдасться, але сили знагла полишили його, і він, застогнавши, важко осів на подушки. Юрон розреготався гучніше. Здоровань повісив голову й постарів просто на очах. Онуки понесли його з пагорба геть.

— Хто правитиме залізнородними? — знову прокричав Ейрон Мокрочубий.— Хто буде нашим королем?

Присутні перезиралися. Дехто поглядав на Юрона, хтось — на Віктаріона, кількоро — на Ашу. Зелені хвилі билися в лодії, біло шумуючи. Знову крикнув мартин — хрипко й зневірено.

— Заявляй права, Віктаріоне,— гукнув Мерлін.— Час кінчати з цим балаганом.

— Заявлю, коли буду готовий,— у відповідь крикнув Віктаріон.

Ейрон був задоволений. «Хай почекає — так краще».

Наступним вийшов Драм — літній чолов'яга, хоч і не такий старий, як Ерик. Він видерся на пагорб на своїх двох, з Пурпуровим Проливнем при боці — уславленим мечем, викуваним з валірійської криці ще до Руїни. Заступники в нього теж були знамениті: сини Деніс і Донел, обоє сміливі бійці, а між ними стояв Андрик Несміян — велетень з руками завтовшки з деревця. Те, що така людина підтримала Драма, свідчило на його користь.

— Де це записано, що король мусить бути з кракенів? — заговорив Драм.— Яке право має Пайк правити нами? Велика Весь — найбільший острів, Гарло — найбагатший, Стара Весь — найсвятіший. Коли чорну лінію випалило драконове полум'я, залізнородні віддали верховенство Вікону Грейджою, так... але як лорду, а не королю.

Початок був гарний. До Ейрона долинали схвальні вигуки, та вони почали стихати, щойно старий заходився розпатякувати про славу Драмів. Він розповів про Дейла Дикого, Рорина Розбійника, про сто синів Ґормонда Драма на прізвисько Родоначальник. Витягнувши Пурпуровий Проливень, він розповів, як Гілмар Драм на прізвисько Хитрий здобув цього меча в латного лицаря, скориставшись кебетою і кийком. Він говорив про давно втрачені кораблі й забуті вісімсот років тому битви, і юрмі урвався терпець. Він говорив і говорив, і не зупинявся.

А коли відкинули віка скринь, перед капітанами постали жмикрутські дари, які їм підніс Драм. «Бронзою ще нікому не вдавалося купити собі трон»,— подумав Мокрочубий. І одразу стало чути, що це щира правда: вигуки «Драм! Драм! Данстан король!» затихли.

В Ейрона підвело живіт, а хвилі, здавалося, гуркочуть дедалі гучніше. «Час,— подумав Мокрочубий.— Час Віктаріону заявити свої права».

— Хто буде нашим королем? — ще раз гукнув жрець, але цього разу своїми гострими чорними очима відшукав у натовпі брата. «Дев'ятеро синів народилося з чересел Квелона Грейджоя, та один з них був могутніший за інших і не відав страху».

Віктаріон, зустрівшись із ним поглядом, кивнув. Рушив сходами нагору,