Бенкет круків - Джордж Мартін

— А можна поцікавитися у вашої світлості, хто саме цей лицар? — Тейнині великі темні очі лукаво спалахнули.— Не сер Озні часом?

— Може бути,— озвалася королева,— але не називайте цього імені одразу. Хай вона з вас його витягує. Зробите?

— Якщо вас це потішить. Нічого більше мені не потрібно, ваша світлосте.

За вікном здіймався холодний вітер. Засиділися до пізньої ночі, попиваючи арборське золоте та пліткуючи. Тейна так напилася, що Серсі вдалося вивідати в неї ім'я таємного коханця. Це був капітан-мирсянин, наполовину пірат, з чорним волоссям до плечей і зі шрамом, який розтинав обличчя від підборіддя до вуха.

— Сто разів я казала йому «ні», а він казав «так»,— розповідала жінка,— аж поки я й сама не сказала йому «так». Він з тих чоловіків, яким неможливо відмовити.

— Знаю я таких чоловіків,— озвалася королева з кривою посмішкою.

— Хтось був у королеви з таких?

— Роберт,— збрехала вона, думаючи про Джеймі.

Однак, заплющивши очі, уві сні вона побачила іншого свого брата, а ще трьох клятих дурнів, з яких почався цей день. Уві сні вони в торбі принесли їй Тиріонову голову. Серсі віддала покрити її бронзою і використовувала як нічний горщик.

Залізний капітан

Коли «Залізна перемога», обігнувши мис, увійшла в священну затоку під назвою Колиска Наґи, з півночі віяв вітер.

Віктаріон приєднався на носі до Ньюта Голяря. Попереду виріс заповітний берег Старої Весі з порослим травою пагорбом: з землі, мов стовбури величезних білих дерев, випиналися ребра Наґи — завтовшки зі щоглу дромона й удвічі вищі.

«Кістяк палацу Сірого Короля». Віктаріон відчував магію цього місця.

— Під цим кістяком стояв Балон, коли щойно назвався королем,— пригадав він.— Брат присягнувся знову здобути нам свободу, і Тарл Тричі-затонулий поклав йому на голову плавникову корону. «Балон! — кричали всі.— Балон! Король Балон!»

— Ваше ім'я вони викрикуватимуть так само гучно,— мовив Ньют.

Віктаріон кивнув, хоча Голяревої певності не поділяв. «У Балона було три сини й кохана донька».

Так він і сказав своїм капітанам у Кейлінському Рову, коли ті заохочували його висунути претензії на Скелястий престол. «Балонові сини мертві,— заперечив Рудий Ральф Стоунгавз,— а Аша — жінка. Ви були його правою рукою, сміливою і дужою, і ви маєте підхопити меча, якого він впустив». Коли Віктаріон нагадав їм, що Балон дав йому завдання відбивати атаки північан на Рів, Ральф Кенінг мовив: «Вовки розбиті, мілорде. Хочете завоювати болото, але втратити острови?» А Ральф Кульга додав: «Вороняче Око надто довго був відсутній. Він про нас нічого не знає».

Юрон Грейджой, король островів і Півночі. Ця думка збурила в серці давню лють, і все-таки...

«Словеса — це суховій,— сказав їм Віктаріон,— а суховій не наповнює наші вітрила. Ви хочете, щоб я воював з Воронячим Оком? Брат на брата, залізний на залізного?» Юрон лишається його старшим братом, нехай їх і розділила погана кров. Нема гіршого прокляття, ніж стати братовбивцею.

Та після заклику Мокрочубого, після скликання царезборів, усе змінилося. «Ейрон говорить від імені затонулого бога,— нагадав собі Віктаріон,— і якщо затонулий бог захоче, щоб це я сів на Скелястий престол...» Наступного дня він передав командування Кейлінським Ровом Ральфу Кенінгу й суходолом вирушив на річку Гарячку, де серед очерету й верболозу зостався Залізний флот. Його затримало бурхливе море й перемінний вітер, але Віктаріон, втративши всього один корабель, нарешті дістався додому.

Віктаріон проминув мис; позаду пливли «Скорбота» й «Залізна помста». За ними — «Тверда рука», «Залізний вітер», «Сірий привид», «Лорд Квелон», «Лорд Вікон», «Лорд Дагон» і решта, дев'ять десятих Залізного флоту, що з вечірнім припливом наближалися нерівною вервечкою, яка розтягнулася на довгі льє. Віктаріон Грейджой задоволено роздивлявся вітрила. «Нема чоловіка, так закоханого у свою дружину, як лорд-капітан — у свої кораблі».

Вздовж священного узбережжя Старої Весі, на мілині, вишикувалися довгі лодії, скільки сягало око, і щогли їхні стриміли як списи. На глибшій воді залишилися трофеї — коги, караки й дромони, захоплені у війні й у нальотах,— занадто великі, щоб причалити до берега. На носі, на кормі, на щоглах майоріли знайомі прапори.

Ньют Голяр примружився, роздивляючись прибережну мілину.

— Це «Морська музика» лорда Гарло?

Голяр був дебелий, кривоногий і довгорукий, от тільки очі вже не такі мав гострі, як замолоду. В ті роки він так добре жбурляв топір, що люди казали, він ним і поголити може.

— «Морська музика», ага.

Схоже, Родрик Книгогриз нарешті покинув свої книжки.

— А он Драмів «Громовержець», а поряд — Блектайдів «Ночеліт».

У Віктаріона зір і досі гострий. Навіть зі згорнутими вітрилами й обвислими прапорами він упізнав усі кораблі, як і належиться лорду-капітану Залізного флоту.

— І «Срібноплавець» тут. Це хтось із родичів Савена Ботлі.

Самого лорда Ботлі втопив Вороняче Око, чув Віктаріон, а його спадкоємець загинув під Кейлінським Ровом, але є ще брати, а також інші сини. Скільки їх? Четверо? Ні, п'ятеро, і ні в кого з них нема підстав любити Юрона Вороняче Око.

Аж тут він побачив її — однощоглову галеру, вузьку, з низькою посадкою, з темно-червоним облавком. Скручені вітрила були чорні, як беззоряна ніч. Навіть на якорі «Тиша» здавалася лютою і прудкою. На носі красувалася чавунна діва з простягнутою рукою. Вузька в талії, з високими й гордими персами, з довгими стрункими ногами. На голові — розвіяна вітром грива чорного волосся, очі перламутрові, от тільки рота в неї не було.

Віктаріон стиснув кулаки. Цими кулаками він забив до смерті чотирьох чоловіків і одну жінку. Хоча волосся в нього вже присипане памороззю, він дужий, як замолоду: груди широкі, як у бика, а живіт по-юнацькому плаский. «Кревногубець проклятий в очах богів і людей»,— нагадав йому Балон того дня, коли відіслав Вороняче Око в море.

— Він тут,— мовив Віктаріон до Голяря.— Прибирай вітрило, далі підемо на веслах. Накажи «Скорботі» й «Залізній помсті» відрізати «Тишу» з моря. Решта флоту має закрити вихід із затоки. Без мого наказу її не покине ніхто — ні людина, ні ворон.

Люди на узбережжі помітили їхні вітрила. Над затокою полетіла луна: друзі й родичі радісно вітали прибулих. Не чути було криків тільки з «Тиші». Поки наближалася «Залізна