Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

— Якщо вони приїдуть раніше, ніж ми вийдемо, затримайте їх, — проінструктував його Роланд.

— Айзенгарт і Слайтмени не намагатимуться увійти, — сказав Каллаген. — Якщо вони комусь і поклоняються, то об’єкт їхнього поклоніння — Оріза, Діва Рису. — Він демонстративно скривився, показуючи, якої він думки про Діву Рису й решту другосортних богів Кальї.

— Тоді ходімо, — сказав Роланд.

ДЕВ’ЯТЬ

Багато часу спливло відтоді, як Роланд Дескейн відчував страх — той глибоко забобонний страх, що супроводжує релігійну віру. Напевно, востаннє це відбувалося з ним ще в дитинстві. Але цей страх охопив його одразу ж, щойно отець Каллаген відчинив двері своєї скромної дерев’яної церковки й притримав їх, жестом запрошуючи Роланда увійти слідом за ним досередини.

У церковних сінях на підлозі лежав витертий килим. Двері з сіней, що вели до самої церкви, були відчинені. За ними видніла доволі велика кімната, з лавами обабіч проходу і ослінчиками для колінопреклоніння. На дальньому боці кімнати стояв поміст, обставлений горщиками з білими квітами, у якому Роланд легко вгадав кафедру. В застояному повітрі повіяло пахощами квітів. У стінах були вузькі вікна, засклені прозорими шибками. Позаду кафедри, на задній стіні, висів хрест із залізного дерева.

Опинившись усередині, він почув потаємний скарб Старого — саме почув, і навіть не вухами, а кістками. Рівне тихе бурмотіння. Воно, як і гомін троянди, передавало відчуття сили і влади, але на цьому подібність із трояндою закінчувалася. Це бубоніння говорило про колосальну пустку. Про порожнечу, яку вони відчули під поверховою реальністю Нью-Йорка в тодеші. Порожнечу, яка могла стати голосом.

«Так, це те, що нас забирало, — подумав він. — Забирало нас до Нью-Йорка, одного Нью-Йорка з багатьох, якщо вірити Каллагену, але з таким самим успіхом ми могли опинитися будь-де, у будь-якому часі. Воно могло нас забрати… а могло й жбурнути».

Він згадав кінцівку своєї довгої балачки з Волтером, у місці кісток. То був тодеш — тепер він це розумів. І було відчуття росту, розпухання, він ріс і ріс, поки не став більший од зірок, більший від самого всесвіту. Та сила перебувала тут, у цій кімнаті, і йому було страшно.

«О боги, нехай воно спить», — подумки благає він, але слідом за цією приходить інша думка, ще страшніша — рано чи пізно їм доведеться його розбудити. Рано чи пізно їм треба буде вирушити до тих часових зрізів Нью-Йорка, які знадобиться відвідати.

Біля дверей на високій підставці стояла чаша з водою. Каллаген вмочив пальці й перехрестився.

— Ти вже можеш це робити? — майже пошепки пробурмотів Роланд.

— Еге ж, — сказав Каллаген. — Бог прийняв мене до себе назад, стрільцю. Хоча, схоже, тільки на випробний термін. Розумієш?

Роланд кивнув. І пішов слідом за Каллагеном усередину, не вмочивши пальців.

Каллаген повів його центральним проходом. І попри те, що рухався він швидко і впевнено, Роланд відчував, що священик наляканий не менше за нього, ба навіть більше. Безперечно, він хотів позбутися цієї речі, що було, то було, але стрілець високо оцінив його хоробрість.

Праворуч від сповідальної ніші вгору вели три сходинки. Каллаген піднявся ними.

— Тобі не потрібно підніматися, Роланде, ти й звідти добре побачиш усе, що я робитиму. Гадаю, ти не хочеш забрати його зараз же?

— В жодному разі, — відповів Роланд. Тепер вони й справді перейшли на шепіт.

— Добре. — Каллаген опустився на коліно, гучно хруснувши суглобом, і вони обидва аж підскочили від різкого звуку. — Якби не потреба, я б волів навіть не торкатися скрині, в якій воно лежить. Я й не торкався її, відколи поклав. Сховок зробив сам, попросивши в Господа вибачення за те, що в Його домі користуюся пилкою.

— Витягни її, — сказав Роланд. Усі його відчуття були, мов туго натягнуті струни, він вслухався, щоб почути будь-яку, хоч найменшу зміну в нескінченному стугонінні порожнечі. Як би він хотів відчувати зараз важкість револьвера на своєму стегні! Невже люди, які приходили сюди молитися, не відчували тієї страшної речі, яку сховав тут Старий? Напевно, не відчували, інакше трималися б подалі. Насправді, зрозумів він, кращого місця для такої речі годі було й шукати — проста віра парафіян до певної міри нейтралізувала її згубну силу. Навіть заспокоювала і таким чином викликала в неї дрімоту.

«Але вона могла прокинутися, — подумав Роланд. — Прокинутися і миттєво відправити їх усіх у тридев’ятнадцяте царство». Ця думка була для нього особливо страшною, тому він гнав її від себе, як міг. Жорстоким жартом тепер видавалася йому ідея використати цю річ для захисту троянди. Свого часу він вступав у сутички як з людьми, так і чудовиськами, але ще ніколи не наближався до чогось настільки кошмарного. Відчуття зла, яке вона випромінювала, було жахливим, воно позбавляло самовладання. Але гіршим, значно гіршим було відчуття її недоброзичливої порожнечі.

Каллаген натиснув пальцем на щілину між двома дошками. Пролунало тихе клацання, і частина підлоги в ніші припинялася. Каллаген зняв дошки, під якими відкрився квадратний отвір завдовжки й завширшки приблизно п’ятнадцять дюймів. Притиснувши дошки до грудей, він трохи відхилився навприсядки назад. Бурмотіння посилилося. Роланд на мить уявив собі велетенський вулик з бджолами завбільшки з фургони, які ліниво повзають по стільнику. Він нахилився і зазирнув до сховку Старого.

Річ, що лежала всередині, була загорнена в білу тканину, на вигляд — тонке простирадло.

— Стихар хлопчика-служки, — пояснив Каллаген. Потім, помітивши, що Роланд не розуміє цього слова: — Одяг такий. — Він знизав плечима. — Серце підказало мені, що треба загорнути, і я загорнув.

— Твоє серце сказало тобі правду, — прошепотів Роланд. Він згадав сумку, яку Джейк підібрав на пустирі, з написом «У „Мідворлд-Лейнз“ можливі лише страйки». Вона їм ще знадобиться. Але думати про те, як вони перекладатимуть річ у сумку, йому не хотілося.

Він відсунув усі думки — разом зі страхом — убік і відгорнув тканину. Під стихарем була дерев’яна скриня.

Незважаючи на страх, Роланд простягнув руку, щоб торкнутися темного важкого дерева. «На дотик воно буде як легкий змащений оливою метал», — подумав він. І не помилився. Він відчув, як його проймає еротичне тремтіння з глибин тіла. Воно поцілувало його страх, як давній коханець, і зникло.

— Чорне залізне дерево, — прошепотів Роланд. — Я чув про нього, але ніколи не бачив.

— У моїх «Легендах про короля Артура» його називали деревом привидів, — прошепотів Каллаген у відповідь.

— Справді?

Авжеж, у скриньці було щось примарне, щось від релікту давнини, який після тривалих блукань світом знайшов нарешті спокій, хоч і ненадовго. Стрільцеві дуже хотілося торкнутися її ще раз