Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг
«Справді?» — чудується Каллаген.
«Вересень і жовтень завжди найгірші, — замріяно каже Рудбахер. — Ти чуєш її поклик. Птахи теж його чують і летять».
«Її?»
Рудбахер зміряє його поглядом, який говорить: не будь дурним.
«Для них це небо. Для людей, як ми, це дорога. Поклик довбаної відкритої дороги. Такі хлопці, як я, з дітьми й дружиною, яка досі любить це діло частіше, ніж суботньої ночі, вони вмикають радіо трохи гучніше, щоб не чути його. А ти цього не зробиш. — Він робить паузу і пильно дивиться на Каллагена. — Зостанешся ще па тиждень? Я б накинув тобі двадцять п’ять баксів. Ти робиш збіса добрий „Монте-Крісто“».
Каллаген замислюється, потім хитає головою. Якби Рудбахер мав рацію, якби його кликала лише одна дорога, може, він би й лишився на тиждень… і ще на один… і ще. Проте вона не одна. Це всі вони, всі ті приховані шляхи, кличуть його, і він згадує назву своєї читанки в третьому класі й вибухає реготом. Вона називалася «Дороги, що ведуть усюди».
«Що смішного?» — кисло питає Рудбахер.
«Нічого, — відповідає Каллаген. — Нічого і все. — Він ляскає свого шефа по плечі. — Ти добрий чоловік, Дікі. Якщо повертатимусь цим шляхом, я заскочу до тебе».
«Ти цим шляхом не повертатимешся», — впевнено каже Дікі Рудбахер. І, звісно, він мав рацію.
ТРИ
— П’ять років я пробув у дорозі, плюс-мінус, — сказав Каллаген, коли вони вже підходили до його церкви. Більше він не розповідав їм на цю тему нічого. Але почули вони набагато більше. І не здивувалися, коли пізніше дізналися, що Джейк, їдучи до містечка з Айзенгартом і Слайтменами, теж дещо з того почув. Зрештою, Джейк був найбільшим телепатом з-поміж них усіх.
«П’ять років у дорозі», — от і всі слова.
А решта — тисяча загублених світів троянди.
ЧОТИРИ
Він п’ять років у дорозі, плюс-мінус п’ять, тільки дорога не одна, їх більше, а п’ять років можуть бути вічністю, якщо обставини відповідні.
Є траса 71 через Делавер і яблука, які треба збирати. Є маленький хлопчик Ларс із поламаним радіо. Каллаген лагодить його, і Ларсова мати пакує йому з собою обід, величезний і чудовий, обід, що, здається, розтягується на кілька днів. Є траса 317, що пролягає через сільську місцевість у Кентукі, і робота копача могил з хлопцем на ім’я Піт Петацкі, який патякає без угаву. На них приходить подивитися дівчина, молоденька дівчина років сімнадцяти. Вона сидить на кам’яній стіні, а довкола неї дощем опадає жовте листя, і Піт Петацкі вголос уявляє собі, як виглядали б її довгі стегна без вельветових штанів, які їх обтягують, якби обіймали його за шию, а сам він занурив би язика в цю неповнолітню принаду. Піт Петацкі не бачить синього світла довкола неї. Авжеж, не побачить він і того, як плавно, наче пір’їна, спуститься на землю її одіж, коли згодом Каллаген сяде біля неї, притягне її ближче до себе, коли вона проведе рукою по його нозі, підбираючись вище, а рот наблизить до його горла, і саме цієї миті він встромить їй ножа в осердя кісток, нервів і хрящів під її потилицею. В таких ударах він поступово набиває собі руку.
Є траса 19 через Західну Вірджинію і маленький мандрівний цирк у запилюженому фургоні, цирк шукає людину, яка могла б лагодити атракціони й годувати тварин. «Або навпаки, — каже Ґреґ Чамм, власник цирку, людина з масним волоссям, — годувати атракціони і лагодити тварин. Обирай, що тобі до вподоби». А потім на короткий час, коли стрептококова інфекція проріджує робочі ряди цирку (тепер вони повертають на південь, намагаючись таким чином обігнати зиму), він також наймається грати роль Менсо-Диво-Екстрасенса. Він здобуває успіх. А ще саме в ролі Менсо він уперше бачить їх. Не вампірів і не розгублених мерців, а високих людей з блідими обличчями й сторожкими поглядами, часто-густо схованими під старомодними крислатими капелюхами чи новомодними бейсболками з дуже довгими козирками. У капелюховому затемненні їхні очі горять тьмяно-червоним світлом як у єнотів чи тхорів, коли їх вихопить із темряви промінь твого ліхтарика біля надвірних сміттєвих баків. Та чи вони бачили його? Упирі (принаймні третього типу) розпізнавати його не могли. Мерці мали таку здатність. А ці люди, з руками, запханими до кишень довгих жовтих плащів, і очима крутих парубків, що виблискували з-під капелюхів? Чи вони його впізнали? Не знаючи цього напевне, Каллаген вирішує не ризикувати. За три дні, в містечку Язу-Сіті, штат Міссісіпі, він вішає чорного циліндра Менсо на гачок, скидає засмальцьований комбінезон на підлогу в фургоні й махає ручкою «Мандрівному шоу чудес Чамма», не заморочуючись такими формальностями, як остаточний розрахунок у платні. Залишаючи містечко, він бачить багато оголошень про зниклих тварин, розклеєних на телефонних стовпах. Типове оголошення таке:
ЗАГУБИЛАСЯ СІАМСЬКА КИЦЬКА, 2 РОКИ
ВІДГУКУЄТЬСЯ НА КЛИЧКУ РУТА
ШКОДЛИВА, АЛЕ ЗАБАВНА
ОБІЦЯЄМО ВЕЛИКУ ВИНАГОРОДУ
$$$$$$$
НАБЕРІТЬ 764, ДОЧЕКАЙТЕСЯ СИГНАЛУ,
ПРОДИКТУЙТЕ СВІЙ НОМЕР
БЛАГОСЛОВИ ВАС ГОСПОДЬ ЗА ДОПОМОГУ
Хто така Рута? Каллаген не знає. Єдина інформація про неї — вона ШКОДЛИВА, але ЗАБАВНА. Чи буде вона така шкодлива, коли до неї доберуться люди закону? Чи буде така забавна?
Каллаген сумнівається.
Але в нього є свої проблеми. Єдине, що він може, — молитися Богові, в якого він не дуже й вірить, щоб люди в жовтих плащах не дісталися до неї.
Того ж дня, але пізніше, коли він голосує на трасі 3 в окрузі Ісакена під розпеченим металево-сірим небом, яке не знає, що таке грудень і наближення Різдва, знову чується передзвін. Він виповнює голову, погрожуючи розірвати його барабанні перетинки й заподіяти йому тисячі дрібних крововиливів на всій поверхні мозку. Передзвін помалу стихає, і Каллагена опановує жахлива впевненість: вони наближаються. Люди з червоними очима у великих капелюхах і довгих жовтих плащах уже в дорозі.
Каллаген прожогом, як каторжанин-утікач, кидається геть з узбіччя й одним стрибком, як Супермен, опиняється в смердючій канаві. За нею старий штахетник, подекуди зарослий кудзу і ще однією рослиною, яка скидається на отруйний сумах. Але йому однаково, що то отруйний сумах. Він перестрибує через паркан, ховається у високій траві й лопухах та вже звідти визирає на шосе
