Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

— Можливо, — сказала вона, дивлячись, як хлопці біжать назад на сінник. Кожен намагався першим потрапити на драбину, вони відштовхували один одного плечем і сміялися. — Так, можливо. Але до серця теж треба дослухатися. Чоловік чи жінка, які не слухають його, дурні. Інколи краще стрибнути вперед на мотузці, навіть якщо надворі темно, щоб побачити, є там унизу сіно чи немає.

Роланд простягнув долоню і торкнувся її руки.

— Я б не зміг сказати краще.

Вона обдарувала його ледь помітною відстороненою усмішкою. А наступної миті вже звернула свою увагу на хлопців, хоча Роланд устиг помітити, що в її очах промайнув переляк. Навіть жах.

— Бене, Джейку! — гукнула вона. — Годі, припиняйте! Час митися і в хату. Вас чекає пиріг і збиті вершки!

Бенні підійшов до відкритого краю сінника.

— Сей, тато сказав, що ми можемо спати надворі в моєму наметі на березі, якщо ви не проти.

Марґарет Айзенгарт подивилася на чоловіка. Той кивнув.

— Добре, — сказала вона. — Нехай буде намет, але як хочете пирога, ідіть на кухню. Це ваше останнє попередження! Але спершу вмийтеся. І руки помийте!

— Добре, я кажу спасибі, — зрадів Бен. — А Юку можна пирога?

Марґарет Айзенгарт потерла лівою рукою лоба, наче їй боліла голова. Права ж рука, як з цікавістю відзначив Роланд, залишалася під фартухом.

— Еге ж, — сказала вона, — і пухнастику буде пиріг. Я впевнена, що це сам Артур Ельд під чужою личиною, і в нагороду він подарує мені дорогоцінного каміння й золота та наділить даром зцілення.

— Дякую-сей, — гукнув Джейк. — А можна нам ще один-єдиний раз стрибнути? Так ми найшвидше спустимося вниз.

— Я піймаю їх, якщо вони полетять не туди, куди треба, Марґарет-сей, — запевнив Енді. Його очі спалахнули синім світлом, потім потьмяніли. Здавалося, він всміхається. У цьому роботі Роланду ввижалося дві особистості: одна більше схожа на стару діву, друга — на дурисвіта, який нікому не шкодить. Жодна з них стрільцеві категорично не подобалася, і він чудово розумів, чому так. Він перестав довіряти будь-якій машинерії, особливо ходячій і говорющій.

— Що ж, — сказав Айзенгарт, — ногу ламають якраз у останньому стрибку, але стрибайте вже, якщо несила терпіти.

Вони стрибнули, й обійшлося без поламаних ніг. Обидва приземлилися точнісінько посеред купи сіна, зі сміхом вигулькнули звідти й, перезирнувшись, помчали навперейми на кухню. За ними, наче вівчарка за отарою овець, біг Юк.

— Чудово, що діти так швидко потоваришували. — Але, говорячи це, Марґарет Айзенгарт була зажурена й геть не скидалася на людину, яка бачить щось прекрасне. Вигляд у неї був сумний.

— Так. Справді чудово. — Роланд поклав кошіль собі на коліна і, здавалося, вже збирався розв’язувати вузол на шнурівці, але потім передумав. — 3 чим ваші люди найкраще дають собі раду? — спитав він у Айзенгарта. — 3 луком чи арбалетом? Я знаю напевне, що не з рушницею і не з револьвером.

— Ми воліємо арбалети, — відповів Айзенгарт. — Приладнав стрілу, натягнув, прицілився, стрілив, готово.

Роланд кивнув. Так він і думав. Погано, тому що влучити з арбалета в мішень було важко на відстані, більшій за двадцять п’ять ярдів, та й то ясної безвітряної днини. А коли вже здійметься вітер… чи, не доведіть боги, ураган…

Айзенгарт дивився на дружину з якимось мимовільним обожнюванням. А вона стояла, звівши брови, й свердлила чоловіка поглядом. Поглядом, у якому читалося питання. Що за загадки? Поза сумнівом, це якось стосувалося руки під фартухом.

— Гаразд, розкажи йому, — здався Айзенгарт і сердито показав пальцем на Роланда, наче цівку пістолета націлив. — Але це нічого не міняє. Нічого! Кажу «спасибі»! — Останню фразу він проказав крізь вищирені, наче в дикуна, зуби. І хоч це спантеличило Роланда ще більше, він відчув, що в душі зароджується промінчик надії. Нехай вона фальшива (найпевніше, так і буде), але все краще, ніж хвилювання й сум’яття (і біль), які останнім часом не давали йому спокою.

— Ні, — скромно похитала головою Марґарет. — Я не годна розповідати. Показати можу, але не розповідати.

Зітхнувши, Айзенгарт на хвильку замислився, потім повернувся до Роланда.

— Ти танцював танець рису, — сказав він, — тож маєш знати, хто така леді Оріза.

Роланд кивнув. Володарка Рису. Подекуди її вважали богинею, подекуди героїнею, а ще десь — богинею й героїнею водночас.

— Тоді ти знаєш, що вона зробила з Сірим Діком, який убив її батька.

І знову Роланд кивнув.

ДВА

За легендою (хорошою легендою, яку він обов’язково мав би переповісти Едді, Сюзанні й Джейкові, якщо в них ще колись буде час на те, щоб розповідати історії), леді Оріза запросила Сірого Діка, знаменитого принца лиходіїв, на грандіозний бенкет у Вейдоні, своєму замку на березі річки Сенд. Вона сказала, що хоче пробачити йому вбивство її батька, бо прийняла в своє серце Людину-Ісуса і так велить їй Його вчення.

«Е ні, я не такий дурний, ти заманиш мене і вб’єш», — відказав Сірий Дік.

«Ні, ні, — відповіла йому на це леді Оріза, — не треба так думати. Вся зброя лишиться за межами замку. А в бенкетній залі ми з тобою будемо наодинці: я з одного краю столу, ти з іншого».

«Ти сховаєш у рукаві кинджал чи болу в сукні. А якщо ти не сховаєш, то це зроблю я».

«Ні, ні, — відповіла леді Оріза, — не треба так думати, тому що ми обоє будемо голі».

Ці слова розпалили в Сірому Діку хіть, бо леді Оріза була вродлива. Його збуджувала думка про те, як його прутень твердне від вигляду її оголених грудей і кущика, а на ньому немає штанів, які би приховували його збудження від її дівочого погляду. І йому здалося, він зрозумів, чому вона зробила йому таку пропозицію. «Пихате серце засліпить його», — сказала леді Оріза своїй служниці (чиє ім’я було Меріен і яка теж полюбляла різні розвеселі пригоди).

Виявилося, що леді мала рацію. «Я вбив лорда Ґренфаля, найпідступнішого феодала в усіх річкових бароніях, — міркував собі Сірий Дік. — І невже його слабка донька буде правити мені за нього помсту? (О, але ж яка вона була гожа з лиця!) Отож вона запропонує мир. Можливо, навіть шлюб, якщо на додачу до вроди має нахабство й уяву».

Тож він пристав на її пропозицію. До його прибуття його люди обшукали бенкетну залу й не знайшли там жодної зброї — ні на столі, ні під столом, ні за драпіровками. Але жоден з них не міг знати, що за кілька тижнів до учти леді