Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг
Інколи йому згадується рядок з поезії, парафраз із «Послань, які лишаться в землі» Арчибальда Маклейна (йому здається, що звідти). «То був не голос божий, а просто грім». Звісно, іншими словами, але так він це запам’ятав. Не бог, а грім. Чи йому просто хочеться в це вірити? Скільки разів саме в такий спосіб заперечували існування бога?
Хай там як, але все це буде пізніше. До Сакраменто він в’їжджає п’яний і щасливий. У голові жодних питань. Наступного дня, попри похмілля й усе таке, він теж щасливий, тільки вже наполовину. Він легко знаходить роботу. Здається, робота тут валяється просто під ногами, мов яблука після бурі, що промчала садом. Якщо ти не боїшся забруднити руки, чи обварити їх окропом, чи натерти мозолі від сокири чи лопати. За всі роки, що він був на дорозі, ніхто не запропонував йому роботи фондового брокера.
В Сакраменто він працює вантажником у величезній, завдовжки з цілий квартал, крамниці ліжок і матраців «Сонний Джон». «Сонний Джон» готується до щорічного Вбив$тва Матра$ів, і цілий ранок Каллаген і бригада з п’яти інших вантажників носять величезні, полуторні й двоспальні матраци. Порівняно з іншою поденною роботою, яку він переробив за останні кілька років, ця — дитяча забавка.
В обід Каллаген і решта чоловіків сідають у затінку вантажної платформи. Наскільки він може судити, ніхто з цієї бригади не їхав у «інтернешнл харвестері», але заприсягтися в цьому не зміг би — він був п’яний як чіп. Все, що він знає напевне, — він знову єдиний білий серед робітників. Усі їдять енчіладас зі «Скаженої Мері». На купі палет стоїть брудний старий бумбокс і грає сальсу. Двоє молодиків танцюють один з одним танго, а решта (включно з Каллагеном) відкладають убік свої обіди, щоб звільнити руки для оплесків.
До них виходить молода жінка в спідниці й блузці, несхвально дивиться на «танцівників» і переводить погляд на Каллагена.
«Ти ж білий? Англо?» — питає вона.
«Білий, як день», — киває Каллаген.
«Тоді тобі сподобається оце. Їм це явно ні до чого». — Вона простягає йому газету, «Сакраменто Бі», і дивиться на мексиканців, які танцюють. — Квасолежери, — каже вона, і її зневажливий тон ніби промовляє «нема на то ради».
Каллаген подумує, чи не підвестися йому і не дати їй копняка в її вузьку англодупу, але вже полудень і надто пізно шукати іншу роботу на день, якщо він втратить цю. І навіть якщо його не запроторять у calabozo за хуліганство, то не розплатяться точно. Він задовольняється тим, що показує їй у спину середнього пальця й сміється, коли декілька робітників йому аплодують. Молода жінка рвучко розвертається, окидає їх підозріливим поглядом і врешті заходить усередину. Не перестаючи посміхатися, Каллаген розгортає газету. Посмішка тримається, поки він не дістається сторінки «КОРОТКІ НОВИНИ З УСІЄЇ КРАЇНИ», відтак зникає, наче її хтось стер. У проміжку між історіями про те, як у Вермонті зійшов з рейок поїзд, а в Міссурі пограбували банк, він знаходить таке:
ЛАУРЕАТ ДЕКІЛЬКОХ НАГОРОД, ВУЛИЧНИЙ ЯНГОЛ У КРИТИЧНОМУ СТАНІ
НЬЮ-ЙОРК (АП) Ровен Р. Маґрудер, власник і головний наглядач одного з найпомітніших у Америці притулків для безхатьків, алкоголіків і наркоманів, перебуває в тяжкому стані після нападу так званих Братів Гітлера, банди, яка ось уже щонайменше вісім років орудує в п’яти районах Нью-Йорка. За даними поліції, їх вважають винними більш ніж у тридцяти нападах і загибелі двох людей. На відміну від попередніх жертв, Маґрудер не є ні чорношкірим, ні євреєм. Але його знайшли неподалік від «Домівки», притулку, який він заснував 1968 року, з фірмовим знаком Братів Гітлера — свастикою, — вирізаним на лобі. Також Маґрудер зазнав численних ножових поранень.
«Домівка» привернула до себе увагу всієї країни 1977 року, коли її відвідала мати Тереза, яка допомагала роздавати обід і молилася з клієнтами. Сам Маґрудер 1980 року потрапив на обкладинку «Ньюсвік», коли мер Ед Кох дав так званому вуличному янголові титул мангеттенської людини року.
Лікар, якому відомі деталі справи, оцінив шанси Магрудера на виживання як «три до десяти». Він повідомив, що нападники не лише затаврували Маґрудера — вони ще й осліпили його. «Я вважаю себе великодушною людиною, — сказав лікар, — але, на мою думку, людям, які це зробили, слід відрубати голови».
Каллаген ще раз перечитує статтю. Він не знає, чи то «його» Ровен Маґрудер, а чи інший, Ровен Маґрудер зі світу, де на «зелених» зображено пику, наприклад, якогось Чедбурна. Чомусь йому здається, що це його Ровен і що ця газета не випадково трапилася йому на очі. Зараз він перебуває у світі, який вважає «реальним», і про це йому говорить не лише тоненька пачка банкнот у гаманці. Це відчуття, якась атмосфера. Істинності. І якщо це так і є (а так і є, він це знає напевне), то скільки ж він проґавив тут, на прихованих шляхах. До них приїжджала Мати Тереза! Допомагала розливати черпаками суп! Чорт, звідки йому знати, а раптом вона зготувала величезний баняк «жаб’ячого рагу»! А могла ж, рецепт висів на кухні, приліплений скотчем до стіни біля плити. І нагорода! Обкладинка «Ньюсвіка». Як же шкода, що він цього всього не бачив, але коли мандруєш з бродячим цирком і лагодиш «скажені чашки» або чистиш бичачі стійла після родео в Еніді, штат Оклахома, то до журналів з новинами якось руки не доходять.
Йому так соромно, що він навіть не розуміє, що йому соромно. Навіть тоді, коли Хуан Кастільйо питає: «Чого ти плачеш, Донні?»
«Плачу? — чудується він, витирає під очима, і так, він плаче. Плаче. Але поки що не розуміє, що це сльози сорому. Він припускає, що це від шоку, і частково має рацію. — Так, мабуть, плачу».
«Ти куди? — не вгаває Хуан. — Обід от-от скінчиться».
«Мені треба піти, — каже Каллаген. — Я повертаюся на схід».
«Якщо ти підеш зараз, тобі не заплатять».
«Я знаю, — каже Каллаген. — Все нормально».
І яка ж це брехня. Бо нічого нормального в цьому нема.
Нічого.
ШІСТЬ
— На дні наплічника в мене було зашито кілька сотень доларів, — сказав Каллаген. Вони сиділи на сходах перед церквою, ніжачись на осонні. — На них я купив квиток на
