Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

Хвилину-дві на дорозі порожньо. Потім мчить з Язу-Сіті трасою 3 біло-червоний «кадилак». Його швидкість — щонайменше сімдесят за годину, а Каллагенове «вічко» маленьке, але він бачить їх надприродно чітко: троє чоловіків, двоє в жовтих пильниках, третій — у чомусь на зразок льотної куртки. Усі троє курять. В зачиненому салоні «кадилака» хоч сокиру вішай.

«Вони мене побачать почують відчують», — скиглить розум Каллагена, і він примушує розум відволіктися від цієї панічно-жалюгідної впевненості, відсмикує його вбік. Змушує себе думати про ту пісню Елтона Джона — «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні моє життя», — і, схоже, це діє. На якусь жахливу задушливу мить йому здається, що «кадилак» скидає швидкість, і цього часу йому цілком достатньо, щоб жваво уявити собі, як вони полюють на нього у цьому занедбаному, зарослому бур’янами полі, наздоганяють його, тягнуть у якусь покинуту комору чи хлів… а потім «кадилак» гуркочучи зникає за наступним пагорбом, прямуючи, мабуть, у Начес. Чи в Копайю. Каллаген вичікує ще десять хвилин. «Переконайся, що вони не замислили підлоту», — сказав би Лупе. Але чекаючи, він уже розуміє, що це лише формальність. Вони не замислили підлоти, вони просто проґавили його. Як? Чому?

Відповідь доходить до нього повільно — одна з можливих відповідей принаймні, і хай йому грець, якщо вона не видається правильною. Вони проґавили його, бо він зумів вислизнути в іншу версію Америки, що лежить за хащами кудзу й сумаха та прозирає крізь щілину в листі на трасу 3. Можливо, вона відрізняється лише кількома деталями (скажімо, Лінкольн на доларі й Вашингтон на п’ятірці, а не навпаки), але їх достатньо, їх стільки, скільки треба. І це добре, тому що ці люди не тупоголові, як мертвяки, і, на відміну від упирів, «бачать» його. Ці люди, хай хто вони такі, найнебезпечніші.

Каллаген повертається на шосе. Згодом його підбирає чорношкірий у солом’яному брилі на старенькому обшарпаному «форді». Він настільки схожий на негритянського фермера з фільму тридцятих років, що Каллаген чекає, коли ж він розсміється, лясне себе по коліну й вигукне своєю говіркою «Так, массо! Правду кажиш!» Натомість чорношкірий, слухаючи національне радіо, втягає його в політичну дискусію. А коли Каллаген виходить з його машини в Шейді-Ґроув, той дає йому п’ять доларів і бейсболку.

«Я маю гроші», — пробує відкрутитися Каллаген, простягаючи п’ятірку назад.

«Втікачеві гроші ніколи не завадять, — каже чорношкірий. — Тільки, будь ласка, не кажи, що ти не втікач. Не ображай моїх розумових здібностей».

«Дякую», — каже Каллаген.

«De nada, — відмахується чорношкірий. — Куди ти їдеш? Ну хоч приблизно?»

«Не маю жодного поняття, — відповідає Каллаген і всміхається. — Навіть приблизно». 

П’ЯТЬ

Збір врожаю апельсинів у Флориді. Підмітання хідників у Новому Орлеані. Чищення стаєнь у Лафкіні, штат Техас. Роздавання рекламних брошур з нерухомості на розі вулиць у Феніксі, Аризона. Чорні роботи, за які платять готівкою. Постійна зміна облич на банкнотах. Різні прізвища в газетах, Джимі Картер — обраний президент, але Ернест «Фріц» Голінгс і Роналд Рейган також. Джордж Буш теж президент. Джералд Форд знову виставляє свою кандидатуру, і він теж президент. Прізвища в газетах (найчастіше змінюються прізвища знаменитостей, і багато з них він ніколи не чув) не мають значення. Обличчя на купюрах не мають значення. Важливо лишень обертання флюгера на тлі фіалково-рожевого заходу сонця, стукіт власних підборів на порожній дорозі в Юті, завивання вітру в пустелі Нью-Мехіко, дитина, що стрибає на скакалці біля «шевроле каприз», більше схожого на брухт, у Фосілі, штат Орегон. Важливе завивання високовольтних дротів біля шосе 50 на захід від Елко, штат Невада, і мертва ворона в канаві за Рейберел-спрінгс. Інколи він тверезий, а інколи напивається. Якось він залягає в покинутому хліві якраз за тією межею, яка відділяє штат Каліфорнія від штату Невада, і п’є не просихаючи чотири дні поспіль. В результаті потім блює майже безперестану сім годин. Протягом першої години блювота тече суцільним потоком, спазми шлунка такі сильні, що він подумки прощається з життям. Впродовж наступних годин він шкодуватиме, що не вмер. А коли все скінчується, він присягається собі, що все, він засвоїв урок, більше ніякої пиятики. А за тиждень уже валяється п’яний на землі за рестораном, куди найнявся мити посуд, і дивиться на чужі зорі. Він звір, який втрапив у пастку, але йому однаково. Часом йому трапляються вампіри, часом він їх убиває. Але здебільшого залишає в живих, тому що боїться привертати до себе увагу — увагу людей закону. Інколи він запитує себе, що це він собі думає, що він робить, куди, в біса, йде, і такі питання змушують його бігти по чергову пляшку. Тому що насправді він нікуди не прямує. Він просто йде прихованими шляхами і тягне за собою свою пастку, він просто слухає запросини цих доріг і переходить від однієї до наступної. Попри свою пастку, він щасливий. Часом навіть співає в своїх ланцюгах, як море. Він хоче бачити наступний флюгер, що вирізьблюється на тлі наступного рожевого заходу сонця. Він хоче бачити наступну силосну яму, що осипається на краю занехаяного північного поля котрогось давно зниклого фермера, і наступну деренчливу вантажівку з написом «ГРАВІЙ ТОНОПИ» чи «ВАЖКІ БУДІВЕЛЬНІ РОБОТИ АСПЛЮНДА» на борті. Він у раю для блукальців, загублений у множинних обличчях Америки. Він хоче чути вітер у каньйонах і знати, що, крім нього, цей вітер не почує більше ніхто. Він хоче кричати й слухати, як тікає від нього луна. Він хоче пити, коли смак крові Барлоу в роті надто нестерпний. І авжеж, коли бачить оголошення про зниклих домашніх улюбленців і написи крейдою на тротуарах, йому хочеться якнайшвидше знятися з місця. На заході їх менше, і жодне не містить його імені чи опису його зовнішності. Зрідка йому трапляються вампіри на полюванні — кров нашу насущну дай нам сьогодні, — але він їх не чіпає. Зрештою, це лише комарі, не більше.

Навесні 1981 року він їде до Сакраменто в кузові найстарішого серед усіх пікапів «інтернешнл харвестер», які досі на ходу в Каліфорнії. У тисняві кузова разом з ним три дюжини мексиканських нелегалів, у них є мескаль, і текіла, і трава, і кілька пляшок вина, вони всі п’яні й укурені, а найп’яніший поміж них, мабуть, Каллаген. Імена тодішніх супутників через роки, неначе вимовлені в мареві гарячки: Ескобар… Естрада… Хав’єр… Естебан… Росаріо… Ечеберріа… Каберра. Чи це все ті прізвища, власників яких він пізніше зустріне в Кальї, чи просто виплід алкогольного сп’яніння? Якщо вже