Обитель героїв - Генрі Лайон Олді
Дуля зухвало спрямовувалася в небо.
Знаменитий Чурих, гніздо некромантів.
Всі три вежі здавалися цілісінькими. Хоча поголос і стверджував, що після візиту Просперо Кольрауна одна з них згоряє, валиться чи розсипається на порох щотижня в ніч із четверга на п’ятницю.
Сьогодні був вівторок.
До яєць-валунів наближався Рене Кугут, кваплячи жеребця. Горбатий, у чорному плащі, що картинно розвівався за спиною, втікач нагадував нетопира. Цікаво, куди він зверне? До Майорату чи до Чуриха? Чи поскакає в чисте поле, без дороги?
Обманувши очікування, Рене з трьох варіантів обрав четвертий. Не доїжджаючи до валунів, він звернув на ледь помітну стежинку, яку барон розгледів лише тепер, та й то насилу. Стежинка вела до близького рідколісся, а куди далі, знав лише Вічний Мандрівець, та ще, може, прудкий пульпідор. Не дарма ж він безпомилково знайшов стежку?
За спиною обер-квізитора заскрипіли колеса.
— Х-хух, вибралися! — з полегшенням зітхнув Кош Малой, немов він власноруч тягнув фургон угору.
Але барон не поспішав обертатися до супутників. Між дерев, куди вела стежка, йому привидівся невиразний рух. Невже припущення й розрахунки виявилися настільки точними, що збіглися до хвилини?! Обер-квизитор боявся вірити у випадкову удачу. А раптом там засідка лицарів Вечірньої Зорі? Тоді добродієві Кугуту буде непереливки: стежка перед ліском вигиналася коромислом, кинутим у присохлу траву, обабіч росли кущі всюдисущого дружинника, і горбань не міг бачити, хто рухається йому назустріч.
Гукнути? Попередити?!
Відстань чимала, але почути повинен. Особливо якщо попросити гукнути рудого горланя Коша.
З-за дерев з’явився перший вершник — білий у яблуках кінь, світлий плащ, відкритий шолом виблискує у променях сонця. Серце Конрада, цілковито ігноруючи холоднокровність і повне самовладання, що так цінуються у Всевидющому Приказі, прискорено забилося. Ні, це не чорна гвардія! Вічний Мандрівцю, змилуйся, зглянься…
Барон дивився, затамувавши подих.
Вони виїжджали з лісу вервечкою. Двоє… П’ятеро… Шестеро… Четверо чоловіків і дві жінки. У пані, що замикала кавалькаду, від вітру розвівалися розкішні кучері — рудо-вогненні, знайомого відтінку.
Помилка виключалася.
— Пані та панове! — театральним жестом барон простягнув шуйцю в напрямку вершників, жалкуючи, що його зараз не бачать троє людей: Генрієтта Кукіль, Вільгельм Цимбал і його величність Едвард II. Саме в такому порядку: вігіла, прокуратор і король: серцю ж не накажеш. — Хочу звернути вашу увагу. Отже, перед нами — наші дорогі, любі та непристойно підприємливі родичі! Власними пустоголовими персонами, живі й неушкоджені. Всі шестеро, можете перелічити. Прошу любити й жалувати!
Це був тріумф Конрада фон Шмуца, обер-квізитора першого рангу.
* * *
— Даруйте вже старому, любонько. У наші літа безсоння — ревнива дружина. Потім розповідатимете молодим кавалерам, як трухлявий пеньок Фрося не давав вам повік склепити, терзаючи спогадами…
Ефраїм хрипко, наче ворон, розсміявся, пригубив з кубка.
— Ви наговорюєте на себе, ваше чорнокнижництво! Одна година бесіди з вами, повірте, варта десятка бурхливих ночей кохання! Не одна чарівна містрис посиніє від заздрощів, коли я при ній недбало згадаю: «Одного разу, далеко за північ, мала я честь розмовляти з метром Клофелінгом…»
Анрі стояла спиною до гросмейстера, вивчаючи його гордість — велику колекцію епітафій. Зроблені на замовлення столики з каурельскої вільхи — дерева, на якому, за повір’ям, замість «сережок» ростуть жіночі груди й душі померлих дітей ссуть із них кров з молоком — були суцільно заставлені крихітними надгробками та стелами-меморіалами. Взявши найближчу стелу, вігіла прочитала, напружуючи зір:
Де я лежу, там міг лежати ти,
Від кладовища людям не втекти,
Тоді навіщо нам тягнути вік? —
Лягай негайно, як я ліг торік.
Гросмейстер наново наповнив обидва кубки: свій і дами.
Гостро запахло гвоздикою та мускатним горіхом, що присмачували гаряче вино.
— Оригінал, любонько, стоїть у Цирамені, на могилі філософа Зенона Басаврюка, засновника школи «оптимістичного матеріалізму». Це він першим узвичаїв метафізичний термін «sensus», тобто «поняття», і написав аксіоматичну працю «Modus vivendi sensus». Мені коштувало неабияких зусиль домогтися від упертюха-оптимата дозволу зробити копію надгробка.
— Дозволу?
— А як ви думали? Тут тільки легальні екземпляри! Хіба я ризикнув би тримати вдома неліцензовану копію без відома і згоди покійного епітафізанта?! Ви поганої думки про мене, пані вігіло. До речі, ліворуч від вас епітафія з місця упокоєння кушарського астролога й поета Хумера ан-Байбакі. Справжня перлина колекції! Там дуже точно сказано, що буває браконьєрам на цвинтарях, якщо не дотримуватися прав покійних…
Анрі взяла зазначену плиточку, виточену з яшми:
Нас, кісток-черепів, в домовинах чортма,
Нам не треба жалю, нас укрила пітьма, —
Ті, хто жив, хай відвідають нас на погості,
Або смерть вас навідає ніччю сама…
Простеживши за ходом думки кушарця, відображеної у вірші, Анрі зрозуміла дві речі. Перше: вона ніколи не колекціонуватиме епітафії. Друге: якщо Вічний Мандрівець дозволить благополучно повернутись до Реттії, вона відразу ж відвідає могилку тітоньки Есфірі. Просто так — посидить, принесе скромний букетик айстр, розповість останні плітки…
— Я не запитую вас, любонько, про результати сьогоднішніх дослідів. Просторікувати вночі про роботу, коли ти наодинці з прекрасною жінкою — найгірший моветон! Гадаю, Номочка теж дасть нашому втікачеві-малефіку як слід відпочити, а не замучить на смерть діловими бесідами. Але близнюки доповіли, що робота з відокремленою умброю не показала прихованих вад серцевини…
— Ні, ваше чорнокнижництво. За першого наближення — не показала.
— Звісно, зараз рано робити вирішальні висновки. Особливо у світлі розказаного вами: летаргія, плутанина з іменем… Чуття підказує мені, що без досвідченого семанта обійтися не вдасться. У вас нема на прикметі семанта найвищої кваліфікації? Треба було б глянути на призначення зв’язків, а в нас із вами для семантичного аналізу забагато мани…
На думку спала зустріч біля Гаруспіціуму. Овал Небес, це трапилося позавчора, а здається, цілу вічність тому! Постарілий жрець гладив твого віслюка, подруго, а ти стояла і краяла себе
