Обитель героїв - Генрі Лайон Олді

Рене Кугут нарешті побачив вершників, що їхали назустріч, і притримав коня. Проводир квесторів, Герман фон Шмуц, теж зупинився, вдивляючись — і раптом щось крикнув своїм товаришам, вказуючи на горбаня. Зметикувавши, що щось не гаразд, пульпідор став поквапно розвертати вороного, оскільки кавалькада вочевидь зібралася кинутися вперед.

І наміри квесторів навряд чи обіцяли Рене теплу дружню зустріч.

— Що там у них діється?!

— І їм теж він зуби не так повисмикував?

— Та не стійте ви! Там діти… Діточки наші!

— Н-но, рідні! Вивозь, крива!

— Перестаньте пороти гарячку, пане Кош! Нікуди вас крива не вивезе, хіба що до Нижньої Мами. Перекинете фургон на цьому схилі, коней покалічите… Пане Тирулег, пані Вертенно, вас це теж стосується! У нашому віці небезпечно валятися під тюками…

— Діточки!

Око Аглаї Вертенни мало не вилізло з орбіти, спостерігаючи, як унизу неждано-негадано ожилі квестори женуть прудкого пульпідора в бік перехрестя. Погоня нагадувала полювання на лиса, тільки без собак. Лю презирливо дивився на це посміховисько, чхаючи і крутячи лобатою головою.

— Ось вони, наші героїчні діточки, — закопилив губу Конрад. — Хитруни-молодці. Розіграли власну загибель, мало всіх нас до удару не довели, потай вирушили в Чурих, іди та знай навіщо… Тепер вшістьох за одним горбатим пройдисвітом скачуть. Ви побоюєтеся за їхню долю? Я теж: шість на одного може виявитися замало… Для наших відчайдушних діточок…

— Ваша правда, бароне, — кивнув Ернест Рівердейл. Капелюх упав з голови незграбного графа у пилюку під копита, але старий не звернув на це уваги. — Радість зустрічі затуманила мені розум. Чи не здається вам, що молодь чинить… е-е-е… не надто шляхетно? Я маю на увазі: переслідуючи цілим загоном єдину людину, скромного медикуса, до того ж, із тілесними вадами? Кодекс честі…

— Графе, ви янгол! Ця тілесна і моральна вада вкрала коня в нашого товариша, через нього вночі, в клієнтелі, ми ризикували, а вас непокоїть його доля?

— Ми збираємося що-небудь робити?

— Що саме, містрис Форзац? Скакати їм навперейми? Боюся, родичі нас неправильно зрозуміють.

— Мій син усе зрозуміє правильно.

— Ваш син? Кожен квестор здатен упізнати одного з нас — свого родича. В азарті переслідування, на повному скаку… Словом, припускаю, хоча й сумніваюся. Зате я не сумніваюся в іншому: в азарті погоні кожен квестор побачить щонайменше п’ятеро незнайомих людей, кінних і озброєних, у супроводі бійцівського собаки — і вся ця армія мчить на них із пагорба. Я не певен, що мій небіж спершу не розпочне бій, скажімо, з його світлістю, а лише потім, коли буде пізно, впізнає мій голос чи зовнішність…

Барон щиро насолоджувався спокоєм духу і світською бесідою. Квапитися було нікуди. «Справу про зниклих квесторів» закрито, молоді ідеалісти живі-здорові, невідомі лиходії перетворилися на дим, на ідіотський жарт юнаків. Тепер залишилося без перешкод забрати Генрієтту Кукіль із чурихських веж — і нехай Тихий Трибунал з’ясовує, якщо знадобиться, зв’язки квесторів з некромантами, нехай вивчає крепундію пана пульпідора, а він, Конрад фон Шмуц, продовжить відпустку на два тижні та запросить вігілу в подорож на води, в Літтерн, де троянди такі свіжі, а вечорами на бульварі грають струнні квартети…

Сонце пускало зграї зайчиків по гладі Тітікурамби, трипала дуля Чуриха погрожувала небесам, пришелепуватою вороною настовбурчилась фортеця в екстериторіальному Майораті, шість квесторів наздоганяли, один пульпідор утікав, а на вершині крейдяного пагорба перебував у відпустці Душею і тілом якийсь дворянин, неуважно посміхаючись.

— Давати ми на них кричати, га? Нехай бачити-чути: ми на цей пагорб?

— Кричати? А чому б і ні? Гадаю, якщо хочеться кричати, треба неодмінно це зробити, навіть ризикуючи виставити себе на посміховисько…

Ні, кричати барон не збирався. Найближчим часом він мав намір бути взірцем гідності і діяти з неквапливістю істинного аристократа. Наприклад, повільно спуститися з пагорба, з величною грацією наблизитися до добродіїв лицарів Ранкової Зорі та затримати їх за звинуваченням у організації замаху на самих себе. А також у дрібному хуліганстві з далекосяжними наслідками. Після чого піддати затриманих спершу сімейному суду честі, а згодом…

На жаль, планам Конрада не судилося втілитися в життя.

Доля вже вийняла з-за пазухи дулю завбільшки як Чурих.

* * *

Анрі слухала, розуміючи, що таких збігів не буває.

Досвід мантиси говорив, що збігів не буває взагалі, а особливо — випадкових. Буває лише сліпота, коли ти не в змозі відстежити тонких зв’язків між подіями та фактами, розкиданими хитрункою-долею, плутаючись у них, як щиглик у сильці. Досвід вігіли — чистий практик — переводив розмову у сферу слідства, попереджаючи: гросмейстер Єфраїм міг торкнутися слизької теми з таємною, лише йому відомою метою.

Стареча балакучість?

Чи тонкий натяк на поінформованість у «Справі про зниклих квесторів»?

Грос виявився чудовим оповідачем. Вслід за його словами уява жваво домальовувала картинку: хлопчисько-чарівник мліє від захвату, перебуваючи поруч із видатними людьми сучасності — мудрець-батько, аристократ-герцог, геній-магістр. Його високість щасливий подвійно: він не розуміє нічого з хитромудрих одкровень генія і купається в блаженному нерозумінні, немов в ароматній ванні. Так буває: скарбниця, кордони, політика, альянси-мезальянси, сварлива дружина… І раптом відкриття іншого життя, без скарбниці, кордонів і політики, життя чуже, недоступне й загадкове. Доторкнутися до чуда — вже щастя. Маг Бруно Клофелінг задоволений: тут, у цитаделі, не треба влаштовувати щоденний балаган зі столовертінням і викликом духів. А Хендрик Високосний, магістр свіженького, ще гарячого Ордену Зорі, годинами викладає запаморочливі теорії, після довгої самотності радіючи присутності слухачів, вдячних і чуйних.

Троє в Цитаделі, не рахуючи юнака Ефраїма.

Лицарі Ордену, пустоголові забіяки, вже точно не рахуються.

— Магістр… е-е… Хендрик цілковито поринув у дослідження. Манія особливого роду, якщо завгодно. Іноді я думаю, що це він заразив мене своїм інтересом — таке жагуче захоплення передається навколишнім. У тому всьому крилася смішна трагічність: Хендрик Високосний створював теорію «омфалосів», які лежать в основі особистісного мікрокосму і впливають на багатобарвність зовнішньої оболонки…

— «Омфалоси»?

Вігіла знала значення древнього слова. Омфалосами геоманти називали священні місця, центри космічних вібрацій мани, де зазвичай зводили храми. Саме тому Орден Зорі позначив артефакт, що переходить із рук до рук, як «омфалос», намагаючись тим самим підняти його значення в очах оточення. Але гросмейстер Ефраїм, згадуючи небіжчика-магістра, мав на увазі під омфалосами щось інше, що не має стосунку до геомантії.

— Цим словом Хендрик… гм… Високосний визначав приховану суть людини. Якщо завгодно, ткацьку майстерню, звідки беруть початок всі нитки тіні, імені та духу. Любонько, чарівники з могутнім резервом мани, подібні нам, зламують будь-яке явище, як загарбники ламають тараном браму фортеці. Ми йдемо ззовні всередину, переборюючи