Обитель героїв - Генрі Лайон Олді
Повернути лицарям такий любий їхнім серцям Пуп Землі з вибаченнями? Чи встигнемо ми порозумітися, коли на нас налетять гнівні ідеалісти? Навряд чи. Чи погодяться лицарі, ображені в найкращих почуттях, навіть одержавши реліквію, відпустити з миром віроломних святотатців? Сумнівно: помста туманить погляд і розпікає серце…
Викликати обіцяну Месропом підмогу?!
Горбань напружено чекав відповіді, а Конрад ніяк не міг прийняти рішення. Видати себе за профоса Дозору Сімох? Взяти медальйон і… Що далі? Застромити Пуп Землі за пазуху і нишком викинути, коли горбань відвернеться? Сумління потім замучить. Людина за цю цяцьку життям ризикувала…
Ошукати Рене було б ницо й не гідно дворянина.
— На превеликий жаль, я змушений вас розчарувати, добродію. Представник Дозору Сімох із вдячністю прийняв би від вас святиню. Але повторюю: я не профос. Я зовсім не розуміюся на крепундіях і Високій Науці.
— Хто ж ви? Непутящий гультяй? Отаман зграї розбійників? Вічний Мандрівець?!
Якби слова могли вбивати, барон був би мертвий.
— Я — обер-квізитор Всевидющого Приказу Реттії.
— Не вірю!
— Це ваше право. Але даю вам слово честі: рудий базіка Кош просто переплутав Приказ із Дозором. Він провінціал, даруйте йому…
Горбань сіпнувся, начебто в сідлі раптом проклюнувся таємний шпичак і вчепився юнакові в сідниці. Він повернувся всім тілом і глянув на Конрада з розпачливою надією: ну скажи, що брешеш! Що профос! Інкогніто!!! Ну хоч оком моргни…
Шори обмежували страдницький погляд.
Інакше страждання, розлившись, затопило б світ.
— Якщо ви й далі наполягатимете, то максимум, що я зможу — взяти у вас реліквію на зберігання. За першої слушної нагоди я передам медальйон колегам із Тихого Трибуналу. Їм же ви зможете дати свідчення. Гадаю, вігіли розберуться в ситуації не гірше за Дозор Сімох.
Рене похмуро відвернувся. «Звичайно, — поспівчував горбаневі барон, — для нього це страшний удар. Ти впевнений, що знайшов потрібну людину, що сама фортуна звела вас у клієнтелі, а тут…»
Тим часом процесія прочан заступила їм дорогу.
— У чому сенс ваших мандрів, онуки мої малі? — гучно мовив проводир — широкоплечий здоровань із русявим бородиськом до пояса та лисиною, пофарбованою золотою фарбою.
Від сонця лисина блищала, наче німб.
У роті здорованя бракувало зубів; сплюснутий і перекошений ніс також свідчив про миролюбність вдачі. Безпомилково впізнавши в обер-квізиторі головного, бородань звернувся до нього. Зусібіч у барона очікувально втупилися харизмати: щоки багатьох із них були вкриті рунічними наколками, на зап’ястях і щиколотках — браслети-брязкальця, волосся старанно сплутане в ковтун. Бубни встигли зникнути під рясами, а в пальцях найближчі прочани тепер крутили ла-ланзькі палички для їжі.
Зі срібними, гострющими наконечниками.
— Немає в наших мандрах сенсу, дідуню, — відказав Конрад, пам’ятаючи догмати ББС, а також способи вирішення харизматами спірних питань. — І раніше не було, і далі не буде.
— То ходімо з нами, внученята! — просяяв здоровань. — Порадіємо купно!
— А сенс? — у свою чергу поспитав барон.
Проводир замислився, втрапивши у власну пастку, — і раптом поруч із Конрадом ударив тупіт копит. Хтось скрикнув, пом’янувши Нижню Маму з усіма її виплодками; когось збило з ніг. Барон подумки прокляв запопадливого пульпідора, але втрутитися забарився. Через крах надій Рене Кугут знавіснів: кинув вороного вправо, на узбіччя, оминаючи юрбу прочан, дав коневі шпори і рвонув уперед, повернувшись на дорогу за спинами харизматів. Конрад опинився в оточенні сторопілих від несподіванки людей, і при всім бажанні не міг відразу кинутися навздогін.
Можна було, звичайно, махнути рукою: втікай собі, злодюжко, а ми підемо своїм шляхом.
Але обов’язок співробітника Всевидющого Приказу, нехай і у відпустці, вимагав іншого. Якщо пульпідор втрапить у дружні лапи лицарів Вечірньої Зорі, які напевно крутяться десь неподалік — весь зубний біль людства разом узятий здасться Рене безневинним жартом…
— Р-р-розійдись!
Прочани тупцювалися на місці, впевнені, що сенсу нема ні в чому: ні в крикові барона, ні у втечі, ні в погоні.
Барон озирнувся. Стара, що сиділа на козлах фургона, лише руками розвела: нічого не можу вдіяти. Юрба заслонила мішень від Аглаї Вертенни, а тепер пізно: не дістати.
Зате Кош нарешті зметикував, що відбулося, і вирішив не залишатись осторонь.
— Н-но, мертві! Поїхали! — басом загукав він, азартно хльоснувши битюгів.
І, аби вони стали прудкіші, завив по-вовчому.
Битюги зі схарапудженим іржанням взяли в галоп, немов їм шлеї під хвости потрапили. Баронові на мить уявилася дивовижна картина: рудий вовчисько зубами вчепився у віжки, правлячи кіньми. Ні, Малой, звичайно, телепень, але будь-якій дурості має бути межа… Перекидайся, гомолюпусе! Вовком ти його дістанеш! Але Кош не поспішав обертатися на хижу прудконогу звірину, воліючи репетувати не своїм голосом і гнати коней. Позаду квапилися граф і містрис Форзац, аби з’ясувати причину метушні; з фургона на дорогу вискочив Лю, але гнатися за пульпідором передумав, чекаючи на хазяйку.
Барон зітхнув і зрозумів: якщо не я, то хто?
* * *
— Смерть! Ось істинний ворог вищої некромантури! Загибель людини — ось мішень для наших стріл! Могутній дух, яскраве сяйво, блискуче ім’я — усе впирається в смертність похідного матеріалу! У здоровому тілі здоровий дух! А здоров’я нашого тіла, триста разів, на превеликий жаль, не найкраще…
Пройшовшись кабінетом, Анрі зовсім іншими очами подивилася на флакони з чоловічками. Нюанси теорії цікавили вігілу в останню чергу — для достовірної оцінки винаходу бракувало знань! Але перспективи… Що можна робити з тінню небіжчика? Лупцювати на білій стіні, приборкуючи? Навряд чи грос у такий спосіб тішить збочені поривання своєї натури. Приборкування тіні — інструмент, а не мета. Отже, існує можливість прилаштувати чужу тінь до діла… До тіла…
Трирука тінь злодія Гвоздила посміхалася з казематів пам’яті.
Злодій знав відповідь.
— Ви винайшли спосіб пересадки тіней?
Гросмейстер зрадів:
— Розумниця! Пані, ви просто диво! От що значить мантиса! — за непрямими ознаками проникнути в саму суть явища… Звісно, якщо ми хочемо зміцнити фізичне тіло живої людини, якщо бажаємо продовжити його існування ad infinitum, ми маємо право замислитися: чому Вічний Мандрівець і Нижня Мама не дали кожному з нас по дві тіні? По три? По десять тілесних проекцій долі? Запас, як відомо, зайвим не буває… Але там, де недогледіло провидіння, на допомогу приходимо ми, Найвища Рада
