Обитель героїв - Генрі Лайон Олді
— Приборкання відбувається без ексцесів! Готуємося до ампутації…
Поруч сопів малефік, видивляючись у ефірній фактурі пупса дрібні ознаки зурочення. Судячи з сопіння, зурочення не було Іноді Мускулюс колупав бідолаху-пупса нігтем і вдоволено муркотів похоронний хорал «Луччє нєту того свєту». Тричі він просив лжестряпчого, як особу незацікавлену, косо глянути на пупса: у мить «смерті» об’єкта, у момент розчленування «супутників» і відразу після приборкання невгамовної ерзац-тіні. Терц довго відмовлявся, мотивуючи тим, що в співробітників нотаріату, що мають ліцензію і печатку, лихого ока бути не може («Закон про благі наміри», ст. 36), потім погодився і подивився так, що в пупса відпала нога.
Довелося ліпити наново.
Заповзятливо формуючи ногу, Мускулюс у свою чергу кинув косий погляд на Терца: без ознак пристріту, але зі значенням. Профос Дозору у відповідь ледь помітно похитав головою: ні, мовляв, нічого не блокую, нікуди не лізу. Експеримент чистий від сторонніх впливів.
Анрі замислилася: «Чому Терц не відповів уголос, якщо він гарантував свободу слова в присутності чурихців?!» — і вирішила, що профос захоплений роботою не менше за інших. Блокація могла порушити амплітуду коливань мани, тому Терц тримав майстерність профоса в кулаці, «не виймаючи без необхідності з піхов», як кажуть майстерні фехтувальники.
— Колеги! — раптом закричав малефік, диригуючи срібною голкою. — Еврика! Це елементарно! Підняті мерці не кидають тіні! Значить…
Виявилося, нічого це не значить і давно досліджено Чурихом. Дрейгури й упирі, тобто підняті й повсталі, дійсно не кидають тіні. Тіла таких особин після відльоту душі робляться пористими — вони всмоктують власну тінь і тим підтримують зовнішній вигляд у робочому стані. Близнюки наприкінці пояснення ввели екзотичний некротермін: «самоїди» — і хвилин п’ять голосно реготали на два голоси.
Сама Анрі нічого смішного тут не помітила. Але сперечатися не стала: зрештою, некромантам видніше. А пригнічений Мускулюс заходився мучити пупса із завзяттям, гідним майбутнього лейб-малефактора.
Розігнав їх Фрося: грос, з’явившись у піжамі й нічному ковпаку, прорік: «Ранок покаже!» — і втришия випер трудоголіків з лабораторії. Мускулюса повели спати окремо — вігіла підозрювала, що в будуар Номочки, для продовження експериментів над частками тіл. Лжестряпчому відвели житло неподалік; Анрі вирішила, що її поселять теж десь поруч, але помилилася. Галантний Ефраїм запропонував дамі провести ніч у його власних покоях, більш комфортабельних за гостьові комірки. І вігіла ладна була заприсягтися, що в запрошенні гросмейстера не було анінайменшого інтимного натяку!
Сама гола гостинність.
Навіть образливо, їй-право…
* * *
До харизматів нарешті дійшло, що зараз їх просто розтопчуть на кашу — й життя вперше набуло для прочан сенсу, глибокого й сакрального! Бабуся Харизма була б задоволена моторними внученятами: рятуючись від коліс і копит, вони бризнули навсібіч, як окріп із казана, куди кухарчук-недотепа впустив шматок грудинки. Конрад останньої миті дивом устиг прийняти вправо, звільняючи дорогу фургону, що мчав з шаленою швидкістю. Кобила танцювала на каменях узбіччя, топчучи щось чорне, схоже на кажана.
«Шори, скинуті горбанем», — швидше здогадався, ніж побачив фон Шмуц.
На облучку баба намагалася вирвати в Коша віжки і притримати битюгів. Ззаду, вчепившись намертво, на здоровенному гомолюпусі повис Тирулега. Від обіймів енітимура Малой хрипів, булькав, але віжок не віддавав.
— Стій, йолопе! Розіб’ємося!
— Ви є безмозок… Хуртиг нь’йо…
Фургон занесло, він ледь не перекинувся, але вирівнявся і став боком, упоперек дороги, відрізавши шлях графові з містрис Форзац. Полотно тріснуло, назовні випав якийсь тюк, краєм зачепивши собаку. Лю, задихаючись від доблесті, грізно гавкав на битюгів; гавкіт нагадував басовитий кашель троля. Коні форкали, пряли вухами, косували на лютого монстра. Вставши на стременах і проклинаючи свій низький зріст, барон поверх даху фургона примітив горбаня: б’ючи жеребця п’ятами, спритний Рене віддалявся вгору схилом. Це видовище вразило обер-квізитора в саме серце, а також у печінку, п’яти й душу.
Овал Небес і тридцять два яруси геєни!
Крилися там, у глибині, найтонші, чутливі, найулюбленіші струни: службові. Вигляд втікача викликав у працівників Всевидющого Приказу — будь-яких чинів і рангів, аж до прокуратора — почуття однозначні, згубні, як лісова пожежа. Вибір розуму: доганяти, чи не доганяти? — розсудливо відійшов на другий план, поступившись місцем мисливському куражу, такому жагучому, дикому й безглуздому, що харизмати могли пишатися фон Шмуцом, забронювавши йому тепленьку місцинку на Бабусиних грудях.
— Печи-и-и!
Вереск мало личив дворянинові, але виявився напрочуд доречним.
Змусивши кобилу обігнути триклятий фургон, барон сильно образив її батогом. Миттєво лишилися позаду ряси прочан, вихором зметнувся крейдяний пил, і вершина пагорба, що так довго глумилася над подорожніми, ринула назустріч, подібна до жагучої, знудженої на самоті коханки. Силует вершника, що зникає, чорнильною ляпкою забруднив блакитне простирадло неба і щез за пагорбом.
«Ну ні, добродію!.. Я вам не флюс, нахрапом не візьмете…» — крізь зуби цідив Конрад, підгонячи коня. Харизматичний порив поволі зміцнювався розумною причиною, що лише підсилювала бажання наздогнати й по-батьківськи вхопити за комір. Злодюга-пульпідор зухвало поцупив жеребця Тирулеги, за що повинен поплатитися. Швидше, швидше! Поки барон скаче вгору, горбань уже мчить униз, збільшуючи розрив.
Ага, ось і вершина.
Вигляд Рене, що стрімко віддаляється, остудив гончий азарт обер-квізитора. Барон натягнув поводи, зупиняючи кобилу, й зітхнув: не наздогнати. Надто жвавим виявився вороний жеребець. Гаразд, на наш вік коней вистачить, купимо нового. Або повеземо енітимура в фургоні, Тирулега з його агорафобією тільки подякує.
Хоча скакали не даремно.
Вид з пагорба відкривався чудовий, на багато ліг довкола.
Звертаючи від підніжжя на північний схід, дорога біля гайка плакучих кипарисів роздвоювалася на кшталт зміїного жала, утворюючи славнозвісне перехрестя Чума. До цих країв, ведучи загін, барон потай і прагнув. Свою назву, м’яко кажучи, неблагозвучну, перехрестя дістало через злиття перших складів назв прикордонних земель: на північ розкинулася Чурихська долина, на схід — землі Майорату, що раніше належали герцогству Естрем’єр. Репутацію перехрестя мало паскудну, даючи поживу для сили-силенної найнеприємніших пліток і пересудів.
За перехрестям сліпило очі, блищало на сонці дзеркало озера Тітікурамба, а по той бік озера, напівсхований шеренгами вічно пухнастих тополь-пірамідалів, виднівся чорний замок — горезвісна Цитадель Ордену Зорі. Цитадель справляла враження іграшки, макета, яким Конрад мав задоволення милуватися в «Обителі героїв». Немов гидкий джин-дотепник випередив фон Шмуца, перенісши макет з готелю сюди, і тепер сидів у засідці, потираючи руки в передчутті розіграшу. Річ була не тільки у відстані: замок виявився дійсно невеликим, як і весь Майорат.
Цікаво, а коли править Голуб, усю фортецю наново фарбують білилом?
Праворуч від
