Історія однієї з фей - Тетяна Собчук
Не так я збиралася спочатку провести вихідні. Правда про минуле моєї родини. Нові сили про які треба дізнатися та навчитися їх контролювати. І все це за тиждень до сесії. Але робити нічого.
Прокинувшись у неділю вранці я та дівчатка вирішили провести цей день у парку. Так як Джесс і Глорія ночували у мене, я швидко вмилася і привела себе до ладу, після чого надала дівчаткам можливість зробити те саме.
— Ось чисті рушники, — сказала я і передала їх дівчаткам, — як закінчите, чекаю на вас на кухні.
— Добре, — хором відповіли мої подруги.
Я спустилася на кухню та побачила бабусю, яка готувала сніданок.
— Доброго ранку, бабусю.
— Доброго ранку, люба, — мило відповіла вона, — як ти?
— З урахуванням усіх учорашніх подій, нормально.
— Добре, — сказала вона. Я побачила, що бабуся ще хотіла щось додати, але в останній момент передумала.
І між нами повисла гробова тиша. Першою її вирішила порушити я.
— Бабуль, якщо тобі є що сказати, то кажи, — спокійно промовила я.
— Гаразд. Але пообіцяй, що спершу вислухаєш мене.
— Обіцяю.
— Я тут подумала, може буде краще, якщо ви з дівчатами житимете разом? Я маю на увазі щоб вони жили у нас. У нас чималий будинок і місця всім вистачить.
Я спочатку подумала, що бабуся не хоче, щоб я жила з ними, після всього що я дізналася. Але виявилося все зовсім на оборот.
— Адже ти зараз не жартуєш? — з підозрою запитала я в неї.
— Ні, люба, я цілком серйозно. Я не хочу щоб ти від нас йшла, просто припустила, що буде краще якщо поряд будуть друзі, які розуміють і підтримають у скрутну хвилину.
— Добре, я спитаю в дівчат.
За півгодини до нас спустилися Джесс і Глорія.
— Добрий ранок! — привіталися дівчатка.
— Доброго ранку, дівчатка! — відповіла бабуся, — як спалося?
— Дуже добре, дякую, що дозволили залишитися, — відповіла Глорія.
— Так, велике дякую! — радісно підтвердила Джесс.
— Завжди будь ласка, — сказала бабуся, — сніданок уже готовий, сідайте за стіл.
Дівчата розташувалися біля мене. Навпроти сіла мама, а біля неї бабуся. Після сніданку ми допомогли прибрати зі столу та пішли гуляти у парк.
Я не знала як запропонувати дівчатам переїхати до мене. За столом я не наважилася спитати. Але й надалі тягти не стала.
— Дівчата, а де ви живете?
— Ми живемо в центрі, — відповіла Глорія, — а чому ти раптом запитала?
— Просто бабуся запропонувала нам пожити разом. Як ви на це дивитеся?
— Не знаємо. — сумно сказала Джесс, — У нас закінчується оренда. І до кінця місяця ми маємо знайти іншу квартиру та з'їхати.
— Ви мене не зрозуміли, я мала на увазі, що ви можете переїхати до нас. У нас великий будинок та місця всім вистачить.
— Нам треба подумати, — відповіла Глорія.
— І мені буде краще, якщо ви будете поруч, — сказала я ще один аргумент, щоб вони погодились.
Вони дивилися один на одного і, не відкриваючи рота, спілкувалися між собою. Подумки, як я зрозуміла трохи пізніше. І хоча дівчата не звертали на мене уваги, і не говорили нічого в слух, я чула їхню розмову.
— «Що думаєш Глорія?»
— «Не знаю. Може краще не варто?»
— «Але чому?»
— «Якось незручно. Ми все-таки їм чужі люди.»
— «Можливо, але по суті немає. Адже вони теж феї.»
— «Якщо так, то ти маєш рацію.»
— «І нам все одно треба буде шукати нове житло. То чому ми не можемо погодитися на пропозицію Кеті?»
— «Добре, твоя взяла, Джесс.»
Після їхньої розмови дівчатка повернулися до мене обличчям і, напевно, хотіли щось сказати, але не встигли.
— Дякую Глорія, — підбігла я до них і обняла її, — нам буде добре разом.
— Але… А як ти… — здивовано подивилася вона на мене.
— Адже ми не встигли тобі нічого сказати і вголос теж нічого не говорили, — здивовано сказала Джесс.
— Я чула вашу розмову, — просто відповіла я.
— Але ж ніхто не може чути його без зорового контакту, — сказала Глорія.
— Глорія, а може це одна з сил Кеті, — сказала Джесс, — адже її бабуся не сказала якими силами вона володіє.
— Можливо, — відповіла вона.
— Дівчата, то ви згодні жити у нас? — запитала я знову у них.
— Ой, вибач, звичайно. Ми завтра зберемо свої речі і переїдемо до вас, — нарешті відповіла Глорія.
— Відмінно, а я підготую вам кімнати. Тоді до завтра?
— Так, до завтра, — хором відповіли дівчата.
І ми розійшлися додому.
Прийшовши додому, я пройшла до вітальні, де на дивані перед телевізором сиділа бабуся. Сівши поруч і трохи помовчавши вирішила поставити їй запитання.