Глиняні ноги - Террі Пратчетт

Він розвернувся і рушив мостом геть. Ваймз поспішно кивнув остовпілим жерцям і побіг слідом. «Ми забрали його і провели крізь вогонь, і він вийшов з вогню вільним, — думав він. — У його голові немає чарівних слів, крім тих, які він вирішив вкласти туди самостійно. І він не просто атеїст, він — атеїст твердокам’яний, точніше, твердо-глиняний. Вогнетривкий!»

Схоже, день назрівав непростий.

Позаду них, на мосту, починалася бійка.

Анґва спаковувала речі. Чи, швидше, безуспішно намагалася це зробити. Клунок мав бути таким, щоб його можна було переносити в зубах. Втім, трохи грошей (їй не доведеться часто купувати харчі) та зміна одягу (на ті випадки, коли їй доведеться вдягатися) не повинні займати багато місця.

— А от із черевиками проблема, — вголос подумала вона.

— Може, зв’яжи їх шнурками й начепи собі на шию? — запропонувала Усмішка, що сиділа поруч на вузькому ліжку.

— Гарна думка. Хочеш собі ці сукні? У мене так і не з’явилося нагоди в них покрасуватися. Гадаю, ти зможеш їх підкоротити.

Усмішка прийняла оберемок обома руками.

— А оця — шовкова?!

— Гадаю, ти зможеш зробити з неї дві.

— Ти не проти, якщо я даватиму їх поносити? Дехто з хлоп... дівчат в Управлінні, — слово «дівчат» Усмішка вимовила з неприхованим задоволенням, — починають помалу замислюватися...

— Що, вже готові здати свої шоломи на металобрухт? — зіронізувала Анґва.

— Та ні. Але, можливо, їм можна надати симпатичнішої форми. Е...

— Так?

— Гм...

Усмішка нервово посовалась на ліжку.

— Ти ж насправді ніколи нікого не їла? Ну... хрускіт кісток і все таке?

— Ні.

— Розумієш, я тільки чула, що мого троюрідного брата з’їли перевертні. Його звали Сфен.

— Щось не пригадую такого імені, — сказала Анґва.

Усмішка спробувала усміхнутися.

— Ну, тоді все гаразд, — вимовила вона.

— Тож та срібна ложка в кишені тобі не потрібна, — продовжила Анґва.

Щелепа Усмішки опустилася, а потім ґноминя плутано затараторила:

— Е... уявлення не маю, як вона туди потрапила, мабуть, випадково туди впала, коли я прибиралася, ох, я не хотіла...

— Я цим не переймаюся, чесно. Я звикла.

— Але мені й на думку не спадало, що ти могла б...

— Слухай, ти неправильно сприймаєш мою ситуацію, — сказала Анґва. — Річ не в тім, щоб не забажати. Річ у тім, щоб забажати й стриматися.

— Ти ж насправді не мусиш іти, хіба не так?

— Ох, я не знаю, чи здатна сприймати службу у Варті всерйоз, і... і часом я думаю, що Морква готується сказати мені... але ж він так ніколи й не приготується. Знаєш же цю його звичку просто приймати все як є? Тож краще мені піти, — збрехала Анґва.

— А Морква не намагатиметься тебе відмовити?

— Авжеж намагатиметься, але йому нічого мені сказати.

— Він буде засмучений.

— Так, — кинула Анґва. — Але це мине.

— Хрольф Стегнокус запросив мене на побачення, — повідомила Усмішка, знічено дивлячись у підлогу. — І я майже упевнена, що він чоловічої статі!

— Рада це чути.

Усмішка встала.

— Я проведу тебе, але лише до Управління. Мені на зміну.

Вони пройшли вже половину вулиці В’язів, коли побачили Моркву, який вивищувався над перехожими в середньому на дві голови.

— Здається, він зібрався до тебе, — сказала Усмішка. — Е, я піду?

— Пізно...

— А, доброго ранку, панночко капрал Малодупко! — весело сказав Морква. — Привіт, Анґво. Збирався зазирнути до тебе, але, звичайно, спершу мав дописати листа додому.

Він зняв шолом і пригладив волосся.

— Е... — почав він.

— Я знаю, що ти хочеш сказати, — урвала Анґва.

— Справді?

— І знаю, що ти про це багато думав. Ти ж здогадався, що я міркую, іти чи не йти.

— Це ж було очевидно, чи не так?

— І моя відповідь — «ні». Хотіла б я, щоб це було «так»...

Морква був вражений.

— Ніколи б не подумав, що ти скажеш «ні», — сказав він. — Тобто — чому?

— О боги милосердні, ти не припиняєш мене дивувати, — промовила вона. — І як лише тобі щоразу це вдається.

— Я просто подумав, що тобі це сподобалося б, — пояснив Морква. Він зітхнув. — Ну що ж... У принципі, це ж дрібниця.

— Дрібниця?! — не стрималася Анґва.

— Я хочу сказати, було б чудово, якби ти погодилася, але через відмову я гірше спати не стану.

— Не станеш гірше спати?

— Ну звісно. У тебе купа власних справ. Тож усе гаразд. Я тільки подумав, що тебе це могло б зацікавити. Але я впораюся й сам.

— Тобто? Це як?.. — Анґва затнулася. — Про що ти взагалі говориш, Моркво?

— Про Музей ґномського хліба. Я обіцяв сестрі пана Гопкінсона навести там лад. Ну, розумієш, впорядкувати експонати і все таке. Її справи зараз ідуть не дуже, і я подумав, що музей міг би принести їй хоч трохи грошей. Між нами кажучи, там є кілька експозицій, які можна було б розмістити краще, але, боюся, пан Гопкінсон важко сприймав поради. Немає сумніву, що в місті повно ґномів, які натовпами туди ходили б, якби тільки знали про існування музею, — а ще ж, звичайно, є молодь, яка мусила б знати про славних прадідів великих. Повитирати пил на полицях та оновити фарбу на стінах — і це місце стане зовсім іншим, запевняю, особливо у відділі найдавніших бойових хлібів. Мені не шкода витратити на це кілька вихідних. І от я подумав, що це могло б тебе розважити — але цілком розумію, що на хліба смак товариш не всяк.

Анґва впритул дивилася на нього. Таким поглядом на Моркву дивилися часто.

Кожна рисочка капітанового обличчя піддавалася найретельнішому вивченню в пошуках щонайменшого натяку на те, що він жартує. Що все, ним сказане, — це тривале, глибоко завуальоване глузування з навколишніх. Кожна клітина її тіла знала, що інакше просто не може бути, — та все ж обличчя Моркви не містило ані крихти натяку на це.

— Так, — прошелестіла вона, продовжуючи сканувати поглядом його лице. — Гадаю, цей музей міг би стати невеличкою золотою жилою.

— За нинішніх часів музеям треба приваблювати публіку чимось оригінальним. А там, уяви собі, є ціла колекція партизанської здоби, яка