Глиняні ноги - Террі Пратчетт
Після чого лишився в оксамитовому напівмороці Королівського коледжу сам-один.
«А Ветінарі ж його відпустить, — подумав він. — Бо це ж політика. І Дракон — важлива деталь усього механізму міста. Та й з доказами справи досить кепські. Я маю їх досить для себе самого, але...
Але я знатиму.
О так, за ним спостерігатимуть, і, можливо, одного прекрасного дня, коли Ветінарі буде до цього готовий, сюди пришлють дійсно вмілого Найманця з намащеним часником дерев’яним кинджалом, і під покровом ночі це питання буде вирішено. Адже політика в цьому місті робиться саме так. Це — велика шахова дошка. Кого цікавить загибель пішаків? Та я знатиму. І я буду єдиним, хто потай носитиме в собі це знання».
Він машинально поплескав себе по кишенях, шукаючи сигари.
Вбити вампіра дуже непросто. Можна пробити його кілком і перетворити на пил, а за десяток років у когось із порізаного пальця на це саме місце впаде крапля крові — і ой, хто це? Вони повертаються з небуття частіше, ніж сира броколі зі стравоходу.
Ваймз усвідомлював всю небезпеку цих думок. Вони були з розряду тих, що прокрадаються в голову Вартового тоді, коли погоню вже завершено, і є тільки правоохоронець, злочинець та той невловимий проміжок, що розділяє злочин і покарання.
І може статися так, що Вартовий надто часто бачив цивілізацію без макіяжу і перестав бути Вартовим, а став діяти як нормальна людина — тобто зрозумів, що арбалетна стріла чи змах меча можуть очистити світ.
А так міркувати не можна — навіть відносно вампірів. Навіть попри те, що вони забирають життя людей, бо ті для них не мають значення, а нам у них і забрати-то нічого...
Проте під покровом ночі кояться лише злочини. Покарання має відбуватися при світлі дня. Як постійно повторює Морква, це і є поліцейською службою — запалити в темряві свічку.
Ваймз нарешті намацав сигару. Тепер його руки так само машинально шукали сірники.
Під стінами височіли стоси фоліантів. У сяєві свічок блищали золочені літери назв і тьмяно вилискувала шкіра палітурок. Ось вони: генеалогії, збірки з геральдики, довідники «Хто є хто», які сягають глибини століть, — посібники з удосконалення породи.
Сірників у кишенях не знайшлося.
У тихому супокої Коледжу геральдистів командор Варти безгучно взяв канделябр і припалив сигару.
З насолодою зробив кілька глибоких затяжок і ще раз замислено подивився на книги. Вогняне гроно коливалося й потріскувало в його руці.
Знайомий годинник звично відмірював свій неритмічний час.
Нарешті він дошкандибав до першої години дня, і Ваймз, вставши, зайшов до Еліптичного кабінету.
— А, Ваймзе, — підіймаючи погляд, сказав Ветінарі.
— Так, ваша високосте.
Ваймз устиг кілька годин поспати і навіть з більшим чи меншим успіхом поголитися.
Патрицій пошарудів паперами на своєму столі.
— Схоже, минула ніч для вас видалася складною...
— Так точно, — Ваймз виструнчився.
Будь-який силовик інтуїтивно розуміє, як поводитися в подібній ситуації. Наприклад, потрібно дивитися просто перед собою.
— Скидається на те, що в моїх підземеллях опинився Дракон, Король Гербів, — продовжував Патрицій.
— Так точно.
— Я прочитав ваш рапорт. Як на мене, наведені там аргументи видаються хиткими.
— Ваша високосте?
— Ваймзе, один із ваших свідків навіть не є живою істотою.
— Авжеж, ваша високосте. Так само, як і підозрюваний. Формально.
— Проте ваш підозрюваний — суспільно важлива фігура. Авторитет.
— Так точно.
Правитель Ветінарі знову пошарудів паперами. Один із них був заяложений вимазаними у сажі пальцями.
— Також скидається на те, що я повинен винести вам заохочення, командоре.
— Ваша високосте?
— Геральдисти з Королівського коледжу — чи з того, що від нього залишилося — надіслали мені офіційне повідомлення про ваші відважні дії під час трагедії.
— Ваша високосте?
— Ви випустили з загонів усіх їхніх геральдичних звірів, підняли тривогу і так далі. «Надійний, як скеля», — ось як про вас відгукнулися. Наскільки я розумію, більшість тварин знайшли прихисток у вашій садибі?
— Так, ваша високосте. Я не міг самоусунутися й залишити їх напризволяще. При цьому вдома у нас частина будівель для тварин стоїть порожня, а Кіт і Родрік пречудово почуваються в ставку. Вони вже потоваришували із Сибіл, ваша високосте.
Правитель Ветінарі кашлянув. Потім деякий час пороздивлявся стелю.
— Отже, ви надали допомогу при пожежі.
— Так точно. Громадський обов’язок, ваша високосте.
— А спричинив цю пожежу, як я розумію, підсвічник, який, імовірно, упав під час вашої сутички з Драконом, Королем Гербів.
— Я теж так думаю, ваша високосте.
— Як, схоже, й геральдисти.
— Чи повідомлено про трагедію Дракона, Короля Гербів? — безневинно поцікавився Ваймз.
— Так.
— Він же виявив мужність, отримавши цю звістку, чи не так?
— Він волав як божевільний, Ваймзе. Мені сказали, що просто серце розривалося у тих, хто чув. Також мені сказали, що він — чомусь — постійно вигукував погрози на вашу адресу.
— Спробую знайти в своєму насиченому графіку місце для зустрічі з ним, ваша високосте.
— Біп-біп-біп-дзинь! — тоненьким дзвінким голоском сказав хтось у Ваймзовій кишені.
Ваймз ляснув себе по кишені долонею.
Правитель Ветінарі на хвилю замовк. Його пальці стиха постукували по столу.
— Здається, там зберігалося багато рідкісних старовинних манускриптів. Як мене поінформували, їм не було ціни.
— Так точно. Нічого не варті, ваша високосте.
— Невже ви неправильно мене зрозуміли, командоре?
— Цілком імовірно, ваша високосте.
— Витоки багатьох найшляхетніших старовинних родів буквально здиміли, командоре. Звичайно, геральдисти зроблять усе можливе, та й самі ці роди ведуть власні записи — але, по щирості, не маю сумніву, що все це перетвориться на купу плутанини. Це викликає надзвичайну стурбованість. Ви посміхнулись, командоре?
— Мабуть, гра світла, ваша високосте.
— Командоре, я ніяк не можу позбутися думки, що ви маєте в характері анархістську жилку.
— Ваша високосте?
— І, схоже, примудряєтеся зберігати її навіть попри те, що ваша задача — охороняти існуючий порядок.
— Ваша високосте?
— Це майже дзен.
— Ваша високосте?
— І, схоже, досить мені було на кілька днів занедужати, як ви зуміли налаштувати проти себе всіх, хто хоч щось важить у цьому місті.
— Ваша високосте.
— Це було «так, ваша високосте» чи «ні, ваша високосте», ваша милосте Семюелю?
— Це було просто «ваша високосте», ваша високосте.
Правитель Ветінарі зазирнув в один із паперів, що лежали на столі перед ним.
—
