Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— Я докладаю всіх зусиль, щоб зрозуміти вас, командоре, — сказав Дракон, Король Гербів. — Мені нічого не відомо про смерть пана Глитая, і, в будь-якому разі, в цьому місті вистачає вампірів і без мене. Боюся, ваша... відраза до нас є загальновідомою.
— Не люблю, коли до людей ставляться як до худоби, — пояснив Ваймз. Він кинув швидкий, але промовистий погляд на стоси фоліантів. — Але ж ви завжди ставилися до них саме так, авжеж? Це — досліди з виведення породистих анк-морпоркців, — арбалет знову націлився на вампіра, який, утім, не рухався. — Влада над дрібними людцями. Ось чого прагнуть вампіри. А пиття крові — це тільки спосіб вести обрахунки. Хотів би я знати, якої впливовості ви досягли за всі ці роки.
— Певної. Принаймні в цьому ви не помилилися.
— «Шляхетність — це в крові», — сказав Ваймз. — Хай йому грець. Гадаю, дехто хотів прибрати Ветінарі з дороги. Але не вбити — принаймні не одразу. Адже у випадку його смерті зміни почались би надто швидко, і то забагато одразу. А Ноббі що, і справді граф?
— Матеріали це підтверджують.
— Але ж це ваші матеріали, чи не так? Розумієте, я не вірю, що він має бодай краплю шляхетної крові. Ноббі такий же звичайнісінький, як вулична грязюка. І це — одна з його найкращих рис. Персня я до уваги не беру. Враховуючи, скільки цінних речей його родина «підібрала» то тут, то там, ви могли б його, мабуть, оголосити й герцогом Псевдополя, серифом Хапонії або вдовою-герцогинею Квірмійською. Торік він потягнув мій портсигар, але я збіса твердо переконаний, що він — не я. Тож я не думаю, що Ноббі входить до нобілітету. Але я думаю, що він вам підійшов для певних цілей.
Ваймзові почало видаватися, що постать Дракона збільшилася — але це могла бути гра світлотіні. У міру того, як із шипінням танцювали вогники свічок, освітлення в кімнаті помітно мінилося.
— Ви добре мною скористалися, еге ж? — продовжив Ваймз. — Я не один тиждень уникав візиту до вас. Гадаю, ви відчували сильне нетерпіння. Пригадуєте, як ви здивувалися, коли я сказав вам про Ноббі? Якби не я, вам довелося б спеціально посилати по нього абощо, а це було б підозріло. Але його відкрив сам командор Ваймз — тож усе склалося чудово! Практично, офіційними каналами.
І тоді я почав міркувати: кому ж так потрібен король? Та майже всім. Це в людей у підсвідомості. Добрий цар усіх ощасливить! Кумедно, чи не так? Ветінарі недолюблюють навіть ті, хто всім у житті йому зобов’язаний. Десять років тому більшість нинішніх ватажків гільдій були звичайними бандитами, а зараз... ну, вони-то й зараз, правду кажучи, бандити, але Ветінарі дав їм достатньо часу та можливостей, щоб вони вирішили, що він їм більше не потрібен.
І тут з’являється молодий Морква, на ньому великими літерами написано слово «харизма», він має меча й родиму пляму — й у всіх починають виникати чудернацькі думки, а добрий десяток падлюк зариваються в генеалогічні записи й урешті заявляють: «Агов, схоже, король повернувся». Але потім вони приглядаються до нього і кажуть: «От лихо, він же і справді гідний, чесний, справедливий — все, як у казці; овва! Якщо цей хлопець залізе на трон, нас можуть спіткати великі проблеми! Він може виявитися одним із тих-о королів-неадекватів, які в давнину ходили в народ і розмовляли з простолюдом...».
— А ви полюбляєте простолюд? — м’яко перебив Дракон.
— Простолюд? — перепитав Ваймз. — У простих людях немає нічого особливого. Вони нічим не відрізняються від грошовитих та можновладних, крім того, що не мають ні грошей, ні влади. І от для того, щоб хоч трохи це врівноважити, має існувати закон. Тож я вважаю, що повинен бути на їхньому боці.
— Це каже чоловік, одружений на найбагатшій у місті жінці?
Ваймз знизав плечима.
— Шолом Вартового — це вам не корона. Він лишається на вашій голові, навіть коли ви його знімаєте.
— Цікавий виклад світогляду, командоре, і я перший висловив би захват тим, у який спосіб ви примирилися зі своїм родоводом, але...
— Ані руш! — Ваймз перехопив арбалет зручніше. — Так чи йнак... Морква не годився, але вже пішли чутки, і тоді хтось сказав: «Гаразд, зробімо королем того, кого ми зможемо контролювати. А раз усі чутки збігаються в тому, що король служить другорядним Вартовим, знайдемо саме такого». І вони пошукали — і виявили, що нікого другоряднішого за Ноббі Ноббса в місті нема. Але... гадаю, ці люди все одно не були повністю впевнені в успіху. Варіант убити Ветінарі відкидався: як я вже сказав, зміни почались би надто швидко, і то забагато одразу. А от просто акуратно усунути його від влади, так, щоб він одночасно був на місці—і ніби його й не було, щоб усі поступово звикали до другого стану... це було дійсно дотепно. Саме тоді хтось намовив пана Глитая зробити отруєні свічки. Він мав ґолема. Ґолеми не вміють розмовляти — ніхто ні про що не дізнався б. Але план виявився дещо... недопрацьованим.
— Наскільки я розумію, ви хочете вплутати в цю справу й мене, — сказав Дракон, Король Гербів. — Але я нічого не знаю про цього добродія, крім того, що він є одним з моїх клієнтів...
Ваймз перетнув кімнату і зірвав з дошки на стіні аркуш пергаменту.
— Ви зробили йому герб! — скричав він. — Ви навіть показали мені його, коли я сюди приходив! «М’ясник, пекар і виробник підсвічників»! Пригадуєте?
Згорблена в кріслі фігура мовчала.
— Коли я вперше з вами зустрівся, — сказав Ваймз, — ви демонстративно показали мені герб Артура Глитая. Тієї миті це видалося мені дещо підозрілим, але ситуація довкола Ноббі витіснила все це з моєї голови. Проте я таки пам’ятаю, що тоді мені одразу спав на думку герб Гільдії найманців.
Ваймз помахав пергаментом.
— Минулої ночі я все роздивлявся його, а потім на десять поділок приглушив своє почуття гумору і подивився на навершя. На лампу у формі риби, чи «lamp аи poisson» в оригіналі. А є ж і мови, де від слова «риба» походить слово «отрута» — цікава міжмовна гра слів, чи не так?[52] «Отруйна
