Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
А хлопчик роздумував над тим, як же до майбутньої справи братися. Навряд чи мати Оли викинула коштовності — швидше за все, вона або її співмешканець їх забрали та сховали. Ну, дізнатися, де сховали — справа немудра. От тільки для цього треба потрапити в дім, і не на один день… Виходить, найпростіше спробувати найнятися туди в служіння — на кухню, на стайню, в сад — куди завгодно, хоч і нужники чистити! — і просити про це потрібно в тієї жінки. Невже мати Оли дозволить своїй дочці вмирати з голоду? Інтар обернувся до дівчинки:
— А в цього… як там його… Аффара Мен-Риджа будинок великий?
— Я там не бувала, — промовила Ола, — хоч і знаю, де він живе: батько згадував вулицю… Він ще якось говорив про сад, мовляв, у саду бачив… — вона скривилася, — її. Ну й, здається мені, коней Мен-Ридж своїх тримає.
— Виходить, садівник і конюх у нього є. І мабуть, кухар? Або куховарка?
— Ну так, думаю… А навіщо нам це?
— А на те, що нам доведеться проситися до них у найми, щоб я міг довідатися, де коштовності. А там уже все буде просто.
— Злодійство… — невпевнено промовила дівчинка, дожовуючи хліб. — Це ж погано.
— Так хіба ми по-справжньому крадемо чуже? Ми ж тільки повернемо твоєму батькові те, що належить йому! — заперечив хлопчик. На це Олі відповісти не було чого. Інтар переконав її.
— Але стривай… — спохопилася раптом дівчинка. — Украсти, може, й вийде. А якщо вони з Мен-Риджем потім заявлять, що це їхні коштовності й що їх украли?
Інтар визнав слушність цього зауваження, замислився, але ненадовго:
— Украсти треба так, щоб нас не запідозрили. Принаймні доти, поки ми викупимо твого батька й заберемося подалі. А там — нехай ловлять вітру в полі! Можна й зовсім відплисти із Кхаабра, хоч і в Столицю, або ще куди — не знайдуть!
— І як таке влаштувати? — недовірливо запитала Ола.
— Поки що не знаю, — чесно відповів Інтар. — Треба спочатку в будинок влаштуватися, огледітися, дізнатись, що там і як, а по тому вже й вирішувати.
— Це правильно, — погодилася дівчинка, — тільки хіба нас візьмуть у той дім?
— А це вже твоя справа — влаштувати так, щоб нас узяли. Тобі доведеться поплакати перед матінкою, попросити її… — промовив хлопчик.
Ола навіть зупинилася.
— Мені ще перед нею плазувати?! Після всього, що вона накоїла?! — закричала так, що Жучок загавкав. Інтар цитькнув на нього.
— Агов, собаки не лякай! І замовкни, затихни… Розумію, це гидко. Але інакше ж ніяк. Чи ти можеш придумати що-небудь краще? То скажи.
Дівчинка ображено засопла, відвернулась. Копнула дрібний камінчик. Інтар мовчав, гладячи пса.
— Ні, — зізналася нарешті вона, — кращого не придумаю.
— Значить, доведеться робити, як я кажу, — постановив Інтар. І Ола знову слухняно кивнула та рушила за ним далі.
У живому Кхаабрі недовга, бурхлива весна остаточно розперезалася. Сонце світило щосили, горобці та голуби кричали й билися на вулицях і дахах, кожна друга кішка була вагітна. Трава, тонка й тверда, пробивалася навіть між каменів бруківки, й дрібнолистий шпичкастий чагарник, що обплітав майже всі міські паркани, буйно зацвів жовтим, білим, червоним, жовтогарячим, фіалковим… Ола звернула увагу Інтара на ці квіти: вони висіли гронами й були зовсім прості: немовби три з'єднані між собою листочки, тільки не зеленого кольору.
Такі кущі росли скрізь, навіть у найбрудніших дворах і на смітниках вони цвіли так рясно, так радісно, як не цвіли б, мабуть, у жодному міському саду. Інтар подумав, що ці квіти слід би винагородити за мужність.
А ще йому дуже хотілося піти й довідатися, що сталося з Теллі, однак він побоявся трапитись на очі Харизу. Олу теж було страшно туди посилати — дівчисько ж… Та ще раптом візьме й обмовиться, бовкне щось ненароком.
«От витягнемо батька Оли — попрошу його», — вирішив хлопчик. Думка про те, що, може, новини будуть зовсім страшні, він запхав подалі: там, у далекому кутку свідомості вже тіснилися страхи за Сорота й туга за рідним містом…
Вони з Олою купили у вуличного торговця величезного плаского коржа, якого й розділили чесно на трьох, а водоноша продав їм води. Від грошей, отриманих Інтаром від пані Ерайші, залишилося трохи срібних, і за них візок із запряженим у нього неквапливим віслючком довіз дітей до потрібної вулиці. Інтар із цікавості спробував був підсунути візникові один зі старих мідяків, знайдених у храмі Міста Примар, але той мало не пожбурив його хлопчиськові в обличчя:
— Ти що мені тицяєш! Коли нема грошей, чого лізти у візок?
— Та є гроші, є… — Інтар розрахувався монетами пані Ерайші та заспокоїв візника. Сумно перезирнувся з Олою. Тепер діти остаточно переконалися: їхній «скарб» нічого не вартий…
Поки вони шукали потрібний будинок, смеркло. Людей на широких вулицях багатих торговельних кварталів побільшало, й діти раз у раз відчували на собі цікаві, здивовані погляди. Інтар намагався не звертати на це уваги.
У Столиці люди зі статком відгороджувалися від інших глухими парканами. Що заможнішою була людина, то вищу й міцнішу огорожу ставила — а часом і кам'яну стіну. А ось мешканці Кхаабра надавали перевагу ґратам: тонким, блискучим, крицевим, із хитромудрою в'яззю візерунків. Інтар довго чухав потилицю перед одними, але так і не зрозумів: чи птах це летить, чи то листя, квіти, а чи щось інше…
Ґрати в півтора-два людські зрости закінчувалися вістрями, що стирчали догори й були не тупіші за наконечники бойових стріл чи списів. Через такий паркан не перелізеш… Та ще й по зелених галявах, під пальмами, блукали величезні чорні пси зі шкірою, зібраною
