На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Трохи згодом Лоґен спинився на ще одній широкій площі, щоб подивитись, як тренується гурт солдатів. Це були не жебраки чи розпещена молодь, а дужі чоловіки, одягнені у важкі, начищені до дзеркального блиску обладунки, нагрудники та наколінники, з довгими списами на плечах. Вони стояли строєм, всі як один, у чотирьох каре[9] по п’ятдесят чоловік у кожному, нерухомі, наче статуї на проспекті.
Після вигуку коротуна у червоній куртці, якого Лоґен повважав за вождя, весь гурт розвернувся, наставив списи і почав наступати на площу з бойовою готовністю і крокувати, дружно притупуючи чобітьми. Кожен ступав однаково і мав однакове озброєння. Це було неабияке видовище: ціла гора сяючого металу доладно рухалась наїженими каре, поблискуючи вістрями списів, мовби велетенський квадратний їжак з двома сотнями ніг. На великій рівній площині, де уявний ворог стояв просто перед носом, вони, звичайно, виглядали смертоносно. Чи було би з них пуття на посічених скелях, під мжичкою чи у лісових хащах — то вже інше питання. Вони би швидко втомилися під вагою обладунку, а якби їхній стрій розбили, то що тоді? Бійці, звиклі завжди воювати пліч-о-пліч з іншими? Чи могли би вони битись поодинці?
Він побрів далі через просторі дворики і чепурні садки, повз дзюркотливі фонтани та гордовиті статуї, по охайних вуличках і широких проспектах. Він піднімався і спускався вузькими сходами, перетинав мости над потоками, над дорогами, над іншими мостами. Він бачив вартових у дюжині пишних ліврей на варті сотні різних воріт, стін і дверей, і кожен з них дивився на нього з незмінною глибокою підозрою. Сонце піднімалося все вище, а високі білі будівлі змінювали одна одну. Нарешті Лоґен зрозумів, що геть натомив ноги і трохи заблукав, а його шия вже змучилася постійно задирати голову догори.
Лише одна величезна вежа нікуди не зникала з очей — вона здіймалася настільки високо над рештою будівель, що навіть найбільші з них здавалися поряд з нею мізерними. Вона виднілася звідусюди, вивищуючись над дахами найдальших будинків. Ноги повільно несли Лоґена дедалі ближче до неї, поки він не опинився у занедбаному закутку цитаделі просто в затінку вежі.
Лоґен помітив стару лаву біля зарослої галявини поряд із великою занедбаною будівлею, чиї стіни поросли мохом і плющем, а крутий дах просів посередині і загубив кілька черепичин. Він із зітханням впав на лаву і похмуро глянув на велетенський обрис поза стінами, що чорнів на тлі небесної блакиті — рукотворну гору сухого, голого й водночас мертвого каміння. Жодна рослина не чіплялася тієї страхітливої будівлі — годі було знайти навіть клаптик моху у щілинах поміж громіздкими блоками. Будинок Творця — так його називав Баяз. Він був не схожий на жоден будинок, який Лоґену доводилося бачити. Нагорі бракувало даху, а в голих стінах не було ні вікон, ні дверей. Будинок виглядав просто як купа величезних, загострених колон із каменю. Навіщо було будувати таку здоровенну штуку? Ким взагалі був той Творець? Оце й усе, що він створив? Величезне і марне громаддя?
— Не проти, якщо я тут присяду?
На Лоґена дивилась вродлива жінка, більше схожа на звичних йому жінок, аніж на тих дивних, примарних істот із парку. Вона була у білій сукні, обличчя обрамлене темним волоссям.
— Чи я не проти? Ні. Дивно, але всі інші обходять мене десятою дорогою.
Вона сіла по інший бік лави, підперши підборіддя кулачками і вперши лікті у коліна, і байдуже поглядала на високу вежу.
— Мабуть, вони тебе бояться.
Лоґен дивився, як якийсь чоловік зі стосом паперів під пахвою, витріщаючись на нього круглими очима, поспіхом їх проминув.
— Мені теж починає так здаватись.
— Але ти справді виглядаєш трохи небезпечним.
— Ти хотіла сказати «потворним».
— Я зазвичай знаю, що хочу сказати, тож повторюсь: небезпечним.
— Зовнішність буває оманливою.
Вона звела брови, поволі міряючи його поглядом.
— Отже, ти мирний чоловік.
— Гм… не зовсім.
Вони скоса глянули одне на одного. Вона не проявляла ні страху, ні зневаги, ні зацікавленості.
— А чого ти мене не боїшся?
— Я з Енґлії, мені знайомий твій народ. Крім того… — Вона відкинулась на спинку лави, — зі мною також ніхто не говорить. Я в розпачі.
Лоґен втупився в обрубок свого середнього пальця і поворушив ним туди-сюди, наскільки зміг.
— Не сумніваюся. Я Лоґен.
— Рада за тебе. Я ніхто.
— Кожна людина кимось є.
— Окрім мене. Я ніхто. Невидимка.
Лоґен нахмурився: вона сиділа боком до нього, відкинувшись на спинку лави. Її довга гладка шия витягнулася, а груди м’яко піднімалися й опускались.
— Я тебе бачу.
Вона схилила голову, поглянувши на нього.
— Ти… справжній джентльмен.
Лоґен пирхнув від сміху. Його багато як називали за життя, але так — ніколи. Молода жінка не розділила його веселощів.
— Мені тут не місце, — мовила вона сама до себе.
— Мені теж.
— Так. Але це мій дім. — Вона підвелась з лави. — Бувай, Лоґене.
— Прощавай, ніхто.
Він дивився, як вона обернулась і попростувала геть, і похитав їй услід головою. Баяз був правий. Не настільки дивне місто, наскільки дивні люди.
Лоґен прокинувся, болісно смикнувшись, кліпнув і почав нервово озиратися. Темрява. Не суцільна темрява, звичайно, — постійне сяйво міста нікуди не зникало. Йому здавалося, що він щось чув, але зараз знову запала тиша. Було спекотно. Спекотно, душно, важко, хоча з відкритого вікна і повівав вологий вітерець. Лоґен застогнав, скинув з себе вогку ковдру, змахнув піт з грудей і витер руки об стіну позаду. Світло ятрило очі, проте воно було аж ніяк не найбільшою проблемою. Саме в цей час Дев’ятипалому понад усе захотілося відлити.
На жаль, тут не можна було просто посцяти в горщик. Для цього в них було спеціальне пристосування у маленькій кімнаті, на кшталт дерев’яної полички з дірою посередині. Він заглянув у ту діру, коли вони тільки прибули, аби дізнатись про її призначення. До дна було далеко, а смерділо звідти жахливо. Малакус все йому пояснив. Це був безглуздий і дикунський винахід. Тобі доводилось сидіти на твердому
