На лезі клинка - Джо Аберкромбі
«Отже, я зорюю поле, сію насіння, зрошую посів, а врожай збирає Ґойл? Оце така справедливість».
Інквізитор покірливо вклонився.
— Звісно ні, Ваше Преосвященство.
— Добре. Ти, мабуть, знаєш, які незвичайні гості завітали до нас учора.
«Гості?»
Останній тиждень Ґлокту мучив біль у спині. Вчора він видерся із ліжка, щоб подивитись, як фехтує той бовдур Лютар, але решту часу він провів у своїй крихітній кімнаті, практично паралізований.
— На жаль, не знаю, — відказав він просто.
— Баяз, Перший з-поміж магів.
Ґлокта знову натягнув на лице посмішку, але архілектор не всміхався.
— Ви, звісно, жартуєте.
— Якби ж то.
— Самозванець, Ваше Преосвященство?
— Ну а як же? Проте надто вже неординарний. Розумний, поміркований, кмітливий. Його обман продуманий до найменших дрібниць.
— Ви з ним спілкувались?
— Атож. Він дивовижно переконливий. Знає деякі речі, які не повинен знати. Його так просто не позбутись. Ким би він не був, у нього є гарні джерела фінансування й інформації.
Архілектор ще сильніше спохмурнів.
— Разом із ним явився дикий північанин-перекинчик.
Ґлокта насупив брови.
— Північанин? Не схоже на їхній стиль. Як на мене, то вони найбільш прямолінійні.
— Отож бо.
— Може, він — шпигун Імператора? Гурків?
— Можливо. Кантійці полюбляють плести інтриги, але вони тримаються тіней. Ці театрали мають дещо інший почерк. Підозрюю, що відповідь може лежати ближче.
— Дворяни, Ваше Преосвященство? Брок? Ішер? Хюґен?
— Можливо, — роздумував Сульт, — можливо. Їх добре зачепило. А ще є наш старий друг, верховний суддя Маровія. Він виглядав якимсь надміру задоволеним на зустрічі із самозванцем. Я переконаний, він щось замислив.
«Дворяни, верховний суддя, північани, гурки — це міг зробити хто завгодно з них або ж узагалі хтось інший, проте навіщо?»
— Я не розумію, архілекторе. Якщо вони — звичайні шпигуни, то навіщо весь цей цирк? Хіба нема простішого шляху в Аґріонт?
— У цьому-то якраз і сіль. — Обличчя Сульта перекосилося від небувалої злості. — Віддавна у Закритій Раді є вільна посада. Безглузда традиція, дань етикету, місце, відведене для міфічної особи, яка померла сотні років тому. Ніхто навіть помислити не міг, що на нього хтось заявить права.
— Але він заявив?
— Атож! Він висунув вимогу!
Архілектор підвівся й обійшов стіл.
— Немислимо, я знаю! Щоб якийсь шпигун, якийсь брехун хтозна-звідки був обізнаний з усім, що діється в самому серці нашого уряду! Але в нього є якісь древні папери, тож тепер ми повинні доводити йому необґрунтованість його вимог! Уявляєш?
Ґлокта не уявляв.
«А втім, який сенс говорити про це вголос?»
— Я попросив виділити час на розслідування, — продовжив Сульт, — але Закрита Рада не збирається чекати безкінечно. У нас є тиждень або два, щоб довести, що цей так званий маг — шахрай. Тим часом вони з компаньйонами відпочивають собі у розкішних апартаментах на Великій вежі, і ми не можемо нічого вдіяти, щоб завадити їм бродити Аґріонтом, викидаючи які завгодно фокуси!
«Ну, дещо ми все-таки можемо зробити…»
— Велика вежа дуже висока. Якби хтось упав…
— Ні. Зарано. Ми вже використали всю удачу, яку нам дозволено. Треба бути обережними, принаймні поки що.
— Ну, ще завжди є допит. Якби ми їх арештували, я би швидко вивідав, на кого вони працюють…
— Я ж сказав, що треба бути обережними! Розвідай більше про цього мага, Ґлокто, і його супутників. З’ясуй, хто вони такі, звідки прийшли і за чим. Але найголовніше: довідайся, хто за ними стоїть і чого він хоче. Ми повинні викрити цього псевдо-Баяза, перш ніж він накоїть лиха. Після цього можеш вдаватись до яких завгодно дій.
Сульт розвернувся і рушив до вікна.
Ґлокта підвівся з крісла — незграбно, важко.
— З чого мені почати?
— Стеж за ними! — крикнув архілектор нетерпляче. — Стеж! Дивися, з ким вони зустрічаються, як поводяться. Ти ж інквізитор, Ґлокто! — огризнувся він, не обертаючись. — Постав правильні питання!
Краще, ніж смерть
— Ми розшукуємо жінку, — сказав офіцер, підозріло поглядаючи до них. — Рабиню-утікачку, вбивцю. Вона дуже небезпечна.
— Жінку, майстре? — запитав Юлвей, замислено морщачи лоба. — Небезпечну, майстре?
— Так, жінку! — Офіцер нетерпляче махнув рукою. — На вигляд висока, має шрам і коротке волосся. Вона добре озброєна, найвірогідніше, луком. — Ферро стояла поряд, висока, в шрамах, з коротким волоссям та луком на плечі, і дивилася на запилюжену землю. — Її розшукують найшанованіші особи країни! Вона — серійний злодій та убивця!
Юлвей скромно всміхнувся і розвів руками.
— Нам не траплялася така людина, майстре. Як бачите, ми з сином неозброєні. — Ферро тривожно опустила очі на вигнутий клинок, що висів у неї на поясі й аж сяяв під яскравим сонцем. Втім, офіцер наче нічого не помітив. Він відмахувався від мухи, поки Юлвей продовжував базікати. — Можу запевнити, що жоден з нас не знає, яким боком братися за той лук. Ми віримо у захист Божий, майстре, і в неперевершених солдатів імператора.
Офіцер пирхнув.
— Дуже розумно, старий. Що вас сюди привело?
— Я купець, прямую до Дагоски, щоб придбати прянощі. — Він низько вклонився. — З вашого люб’язного дозволу.
— Торгуєш з біляками, га? Клятий Союз! — Офіцер сплюнув у пилюку. — Втім, треба ж якось заробляти на життя — нехай і ганебне. Торгуй, поки можеш, тому що біляки скоро згинуть, ми їх скинемо назад в океан! — Він гордо випнув груди. — Імператор Утман-ул-Дошт у цьому присягнувся! Як тобі таке, старий?
— О, це буде великий день, великий день, — сказав Юлвей, ще раз низько кланяючись, — дай Бог, щоб він настав скоріше, майстре!
Офіцер зміряв Ферро поглядом.
— Твій син виглядає дужим хлопцем. Із нього міг би вийти солдат. — Він зробив крок вперед і схопив її за голу руку. — А сила в руках є. Якби тебе навчити, то міг би й з лука стріляти. Що скажеш, хлопче? Чоловіча робота, будеш воювати на славу Бога й імператора! Краще, ніж надриватися за копійки!
Від дотику офіцера волосся на шкірі Ферро стало дибки. Її інша рука потягнулася по ніж.
— На жаль, — поспіхом втрутився Юлвей, — мій син народився… недалеким. Він майже не говорить.
— A-а. Шкода. Втім, можуть настати часи, коли нам знадобиться кожен. Нехай вони біляки та дикуни, але воювати вміють.
Офіцер відвернувся, і Ферро кинула йому услід сердитий погляд.
— Гаразд, можете йти! — махнув він.
Коли вони проходили, солдати, що відпочивали в затінку пальм коло дороги, прослідували за ними очима, втім, без особливої цікавості.
Ферро мовчала, доки табір не розчинився вдалині, а тоді накинулася на Юлвея:
— Ми прямуємо в Дагоску?
— Для початку, — сказав старий, вдивляючись