На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Сподіваюся, це щось важливе, Северарде, — буркнув він.

Практик провів рукою по своєму масному волоссю.

— Дивлячись, що ви вважаєте важливим. Це про наших магічних друзів.

— А, Перший з-поміж магів і його відважні супутники. Що вони там вчудили?

— Минулої ночі у їхніх апартаментах зчинився галас. Вони кажуть, ніби хтось до них вломився. Відбулася якась сутичка. Здається, було завдано деяких збитків.

— Хтось вломився? Якась сутичка? Завдано деяких збитків?

Ґлокта несхвально похитав головою.

— «Здається»? «Здається» для нас не годиться, Северарде.

— Цього разу в нас більше нічого нема. Вартовий не вдавався у подробиці. Як на мене, він виглядав до дідька стривоженим.

Северард розтягнувся на кріслі так, що його плечі порівнялися з вухами.

— Комусь все одно доведеться з’ясувати, що там сталося, тож чому би це не зробити нам? Ви зможете гарненько роздивитися їх зблизька. Може, вдасться їх про дещо розпитати.

— Де вони?

— О, вам це сподобається. У Великій вежі.

Ґлокта насупився, висмоктуючи залишки каші з порожніх ясен.

«Звичайно. Ще й на самісінькій горі, напевно. Скільки сходинок!»

— Ще щось?

— Північанин ходив вчора прогулятися. Блукав то тут, то там і обійшов пів-Аґріонта. Ми, звісно, за ним стежили. — Практик шморгнув носом і поправив маску. — Потворний він, як чорт.

— A-а, сумнозвісний північанин. І що, він творив якісь безчинства? Ґвалтував і вбивав, підпалював будинки тощо?

— Та, чесно кажучи, ні. Нудний видався ранок. Він просто блукав і витріщався, говорив із кількома людьми.

— З кимось важливим?

— Ні. З одним із теслярів, котрий працював над трибунами для Турніру. З клерком на Алеї Королів. Ще була одна дівчина біля Університету. З нею він теж трохи балакав.

— Дівчина?

В очах Северарда заграла усмішка.

— Ага, і то гарненька. Як же її звали? — Він клацнув пальцями. — Я ще спеціально дізнавався. Її брат служить у Королівському полку… Вест, якось Вест…

— Арді.

— Точно! Ви її знаєте?

— Гм-м…

Ґлокта торкнувся язиком своїх порожніх ясен.

«Вона цікавилася, як у мене справи. Я пам’ятаю».

— Про що вони могли говорити?

Практик звів брови.

— Мабуть, про якусь маячню. Хоча вона з Енґлії і не так давно сюди прибула. Тут може бути якийсь зв’язок. Хочете, щоб я її арештував? Ми могли би влаштувати допит.

— Ні! — гримнув Ґлокта. — Ні, не треба. Її брат колись був моїм другом.

— «Був».

— Нізащо не чіпай її, Северарде, ти зрозумів?

Практик стенув плечима.

— Як скажете, інквізиторе, як скажете.

— Так і кажу.

Повисла пауза.

— Отже, з мерсерами ми покінчили? — спитав Северард ледь не із сумом в голосі.

— Схоже на те. Їм кінець. Тільки й залишилося, що позачищувати за ними.

— Гадаю, прибирання буде золоте.

— Авжеж, — похмуро сказав Ґлокта. — Однак Його Преосвященство вважає, що наші здібності варті кращого застосування.

«Наприклад, стеження за гаданими чаклунами».

— Сподіваюсь, ти ще не позбувся того невеличкого маєтку біля доків.

Северард стенув плечима.

— Я не здивуюсь, якщо незабаром вам знову знадобиться місце, що знаходиться подалі від цікавих очей. Маєток нікуди не подінеться. І ціна буде помірна. Просто шкода покидати роботу на півдорозі.

«Дійсно».

Ґлокта на мить примовк, замислившись.

«Це ризиковано. Архілектор казав припинити розслідування. Йти проти нього дуже небезпечно, утім, я чую якийсь запашок. Що б там Його Преосвященство не казав, але будь-яку справу треба завжди доводити до кінця».

— Гадаю, можна ще дещо зробити.

— Справді?

— Так, але це буде між нами. Ти знаєш щось про банки?

— Це такі великі будівлі. Вони позичають людям гроші.

Ґлокта слабо усміхнувся.

— Я й не думав, що ти такий спеціаліст. Є один конкретний банк, який мене цікавить. Називається «Валінт і Балк».

— Ніколи про нього не чув, але можу попитати.

— Тільки будь обережним, Северарде, чуєш мене? Ніхто не повинен про це знати. Я серйозно.

— Та я сама обережність, шеф, спитайте кого хочете. Всі знають — я у цьому ділі професіонал.

— Дуже на це сподіваюсь, Северарде. Дуже на це сподіваюсь. «Або полетять і моя голова, і твоя».

Ґлокта сидів на віконній проймі, притулившись спиною до каміння і витягнувши перед себе ліву ногу, яка пульсувала нестримним, пекучим болем. Звісно, він очікував на біль щодня і щохвилини.

«Але сьогодні мені випало щось особливе».

Кожен подих супроводжувався хриплим стогоном з-за стиснутих щелеп. Кожен, навіть найменший рух видавався непосильним завданням. Ґлокта згадав, як маршал Варуз ганяв його по цих сходах, коли він готувався до Турніру багато років тому.

«Я перескакував по три сходинки вниз і вгору, навіть не задумуючись. А тепер гляньте, що зі мною сталося. Хто би міг подумати, що так усе скінчиться?»

Його тремтяче тіло обливалось потом, очі пекли і повнилися слізьми, а з запаленого носа текли водяві шмарклі.

«З мене тече стільки води, а в роті сухо, як у пустелі. Де тут логіка?»

Де взагалі хоч якась логіка?

«А якщо хтось ітиме і побачить мене у такому стані? Побачить, як страшний бич Інквізиції звалився сракою на вікно і сидить, бо не в змозі поворухнутись? Чи зможу я натягнути безтурботну посмішку на цю застиглу маску муки? Чи вдам, що все у мене добре? Що я часто приходжу сюди, аби просто посидіти біля сходів? Чи, може, буду плакати, кричати і благати допомоги?»

Проте ніхто не йшов. Він продовжував лежати, втиснутий у вузький отвір, подолавши три четвертих підйому на Велику вежу. Потилицею він зіперся об холодний камінь, перед очима тремтіли підтягнуті коліна.

«Занд дан Ґлокта. Майстерний фехтувальник, хвацький офіцер кавалерії — яке ж славетне майбутнє може чекати на нього? Був час, коли я міг бігати годинами. Все біг і біг, не знаючи втоми».

Ґлокта відчув, як по його спині збігла цівка поту.

«Чому я це роблю? Кому взагалі здалося би це робити? Я міг би все покинути сьогодні. Повернутись додому, до матері. Але що потім? Що потім?»

— Радий, що ви прибули, інквізиторе.

«Добре тобі, виродку. А я от не радий».

Ґлокта сперся на стіну біля сходів, притискаючи решту зубів до порожніх ясен.

— Вони всередині, там такий хаос…

Ґлоктова рука тремтіла, від чого кінець палиці витанцьовував по кам’яній підлозі. Голова йшла обертом. Крізь тремтячі повіки вартовий здавався розмитим і тьмяним.

— Ви в порядку?

Він подався вперед, простягнувши руку. Ґлокта звів очі.

— Просто відкрий кляті двері, довбню!

Солдат відсахнувся і поспішив відчинити двері. Усім своїм єством Ґлокта бажав лише одного — здатися і розпластатись на підлозі, та все ж переборов себе і випростався. Він насилу зрушив ноги з місця, насилу приборкав своє дихання, насилу розправив плечі