На лезі клинка - Джо Аберкромбі

«Вчора це були одні з найкращих апартаментів в Аґріонті. Вони призначалися найпочеснішим гостям, найважливішим іноземним вельможам. Вчора».

В одній із стін, там, де раніше було вікно, зяяла страшна діра, з якої виднілося яскраве небо, яке аж засліплювало після темряви сходів. Частина стелі обвалилася, а розламані сволоки та шматки штукатурки звисали серед кімнати. Підлога була всіяна уламками каменю, друзками скла та відірваними клаптями барвистої тканини. Стародавні меблі були потрощені: їхні уламки валялись навкруги, обвуглені і почорнілі по краях, так немовби їх палили. Лише один стілець, півстола і високий декоративний жбан, який зовсім не вписувався у завалену сміттям підлогу, уникли нищення.

Серед цих дорогих руїн стояв спантеличений і хворобливий молодик. Він звів очі, коли Ґлокта рушив від дверей через завали, і нервово облизав губи, вочевидь, схвильований ситуацією.

«Прямо на лобі написано — «Шахрай».

— Е-е, доброго ранку!

Пальці молодика нервово обсмикнули важку на вигляд мантію, прикрашену загадковими символами.

«Ох, і незручно йому в ній. Якщо цей чоловік учень чаклуна, то я — Імператор Гуркула».

— Я Ґлокта. З королівської Інквізиції. Мене вирядили розслідувати цей… неприємний інцидент. Я очікував побачити когось старшого.

— О так, перепрошую, я Малакус Кей, — назвався молодик, затинаючись, — учень великого Баяза, Першого з-поміж магів, який осягнув високе мистецтво і глибоку…

«Схиляйтеся переді мною! Я — могутній Імператор Гуркула!»

— Малакусе… — грубо перервав його Ґлокта, — Кей. Ви зі Старої Імперії?

— Саме так, — дещо пожвавішав молодик. — Ви знаєте моїх…

— Ні. Аж ніяк. — Жвавість зникла з блідого обличчя. — Ви були тут минулої ночі?

— Е-е, так, я спав у сусідній кімнаті. Правда, боюсь, я нічого не бачив…

Ґлокта втупився у нього пильним, незворушним поглядом, намагаючись його розкусити. Учень кахикнув й опустив очі додолу, немов міркуючи, з чого почати прибирання.

«Чи може оце справді хвилювати архілектора? Він жалюгідний актор. Кожен рух видає в ньому обман».

— Але хтось же бачив, що тут трапилось?

— Ну, е-е, гадаю, майстер Дев’ятипалий…

— Дев’ятипалий?

— Так, наш супутник-північанин. — Молодик знов ожив. — Уславлений воїн, боєць, король усіх…

— Ти зі Старої Імперії. Він — із Півночі. Різношерста у вас компанія.

— Ага, ха-ха, виходить, що так…

— А де цей Дев’ятипалий зараз?

— Гадаю, досі спить, е-е, я можу його розбудити…

— Буду дуже вдячний. — Ґлокта цокнув палицею по підлозі. — Мені сюди було непросто видертись і я би волів не повертатися сюди ще раз.

— Так, е-е, звичайно… перепрошую.

Він поспішив до одних із дверей, і Ґлокта відвернувся, вдаючи, що розглядає зяючий отвір у стіні, а насправді кривлячись від болю і закусуючи губу, щоб не заревіти, як хворе дитя. Вільною рукою він вчепився за обламане каміння на краю діри, стискаючи його що було духу.

Коли судома минула, інквізитор взявся уважно оглядати погром. Навіть на цій висоті стіна була добрих чотири фути завтовшки, міцно збита з буту, скріпленого вапном, і облицьована тесаним каменем. Таку діру могла пробити лише по-справжньому потужна катапульта або бригада дужих роботяг, якби вони працювали не покладаючи рук день і ніч упродовж тижня.

«Але величезна обложна машина чи гурт чорноробів неодмінно привернули б увагу вартових. Звідки тоді така діра?»

Ґлокта провів рукою по тріснутому каменю. Якось він чув плітки про те, що на далекому Півдні вигадали щось на кшталт вибухового порошку.

«Але хіба якийсь там порошок міг таке зробити?»

Відчинились двері. Ґлокта обернувся і побачив кремезного чоловіка, який вигулькнув з-за низького одвірка, неспішно застібаючи сорочку дужими руками. Його повільність, втім, здавалася навмисною.

«Наче він міг би рухатися швидше, проте не бачить у цьому сенсу».

Кучма волосся на голові, горбасте обличчя у шрамах. На лівій руці бракує середнього пальця.

«Звідси прізвисько “Дев’ятипалий”. Як оригінально!»

— Досипали?

Північанин кивнув.

— Ваше місто заспекотне для мене — вночі не заснеш, а вдень куняєш.

Нога Ґлокти болісно пульсувала, спина нила, а шия вкрай затерпла, але інквізитор з усіх сил старався приховати свої страждання. Він би будь-що віддав за те, щоб звалитися на те єдине уціліле крісло і від душі покричати.

«Але я змушений стояти й теревенити з оцими самозванцями».

— Чи могли би ви пояснити мені, що тут трапилось?

Дев’ятипалий стенув плечима.

— Я пішов уночі відлити і побачив, що у кімнаті хтось є.

Здавалося, він не мав труднощів зі спільною мовою, хоч і висловлювався не надто пристойно.

— Ви бачили, хто то був?

— Ні. Я тільки знаю, що то була жінка.

Він повів плечима, вочевидь, від зніяковілості.

— Жінка, справді?

«Ця історія стає щомить абсурднішою».

— Ще щось? Може, ми якось звузимо пошук, щоб не перевіряти половину населення?

— Було холодно. Дуже холодно.

— Холодно?

«Звичайно, чом би й ні? В одну з найспекотніших ночей року».

Ґлокта вп’явся в очі північанина пильним поглядом, і той відповів йому тим самим. Він мав темні, сині, глибоко запалі очі.

«Це не очі недоумка. Може, він і виглядає, як мавпа, але висновуючи з його мовлення, цього не скажеш. Він думає, перш ніж говорити, і говорить не більше, ніж треба. Це небезпечна людина».

— Яка мета вашого візиту, майстре Дев’ятипалий?

— Я прибув з Баязом. Якщо хочете знати мету візиту, краще запитайте в нього. Я, чесно кажучи, не в курсі.

— Отже, він вам платить?

— Ні.

— Ви йдете за ним з вірності?

— Не зовсім.

— Але ви його слуга?

— Ні. Я би так не сказав. — Північанин повільно почухав своє щетинисте підборіддя. — Я не знаю, хто я.

«Великий потворний брехун, ось хто ти. Але як це довести?»

Ґлокта обвів своєю палицею потрощену кімнату.

— Як ваш незваний гість наробив стільки збитків?

— Це зробив Баяз.

— Справді? Як?

— Він називає це мистецтвом.

— Мистецтвом?

— Нижча магія бурхлива і страшна, — завів учень з помпою, так ніби це було щось надважливе, — адже вона походить із Потойбіччя, а зв’язок з нижчим світом таїть у собі чимало небезпек. Маг приборкує цю магію знанням і таким чином творить Високе Мистецтво, але, як і коваль або…

— Потойбіччя? — випалив Ґлокта, різко увірвавши потік нісенітниці молодого йолопа. — Підземний світ? Ви про пекло? А ще магія? От ви володієте якоюсь магією, майстре Дев’ятипалий?

— Я? — північанин реготнув. — Ні. — Він якусь мить подумав, а тоді додав, так наче забув сказати про це одразу:

— Правда, я вмію говорити з духами.

— З духами, кажете?

«Заради усього святого!»

— Може вони могли би розказати, хто до вас увірвався?

— Боюсь, що ні. — Дев’ятипалий