Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес - Марго Вольська

– Чому?

– Тому що, Есмонде… – я затнулась. – Навіть не знаю, як сказати, якщо чесно, але, ну… – я зітхнула. – Есмонде, звинувачувати тебе це велика дурість. Ти мій вчитель, між нами є той магічний договір. Ти не здатен мені зашкодити.

Есмонд відвів очі.

– Чи я щось не так розумію?

– Ні, ти розумієш все правильно, проте навіть найсуворіші обмеження, такі, як в договорі, можна спробувати обійти, – неохоче зізнався він. – Я не кажу, що я це робив, ти навіть не думай! Просто маю на увазі, що чужими руками, без прямої шкоди тобі, я міг би таке влаштувати. Я хочу, щоб ти знала про це від мене, а не хтось відкрив тобі той факт і намагався налаштувати нас один проти одного.

Я навіть знала, хто це може бути. Мій батько зараз не намагався вбити між нами з Есмондом клин, але це затишшя перед бурею. Навряд чи він заспокоївся.

Чи мова про Джейсона? Адже він теж говорив про те, що трапилось, заїкався, що лише архідемон на це здатен. Цікаво, він в курсі справжнього рівня сили Есмонда, чи це були звичайні роздуми на тему? Якби ж я уміла читати думки…

Але для цього треба було почати практикуватись у магії десь так років на сім-вісім раніше.

– Що ж, – я зітхнула. – Есмонде, я довіряю тобі не тільки через контракт. Просто, – я знов погладила його хвіст, – мені здається, що ти не завдав би мені шкоди, ти не така людина. Ну, тобто, не такий демон.

– У мене не надто приємне минуле, – зізнався він.

– Ти різав на вівтарі сніжних відьом?

– Ні! – обурився Есмонд. – Мелісо, звідки в тебе в голові взагалі такі думки? Я в принципі нікого не різав на вівтарі. Але міг би, якби пішов тим шляхом, який намагались для мене обрати. Мені пощастило вчасно зупинитись.

– Отже, мені просто нема про що переживати. Крім того, навіть якщо ти когось там мучив і приносив в жертву, це ж було не зі мною. Мені хочеться вірити, що між нами з тобою є… Дещо більше, аніж просто зв’язок вчителя та учениці. І що цього більшого вистачить, аби ти мені не нашкодив. Мені не дуже є кому довіряти в цьому страшному та небезпечному, особливо для сніжної відьми, світі, але я сподіваюсь, що ти – один з тих, в кому я можу бути впевнена.

Есмонд взяв мене за руку, нахилився та притиснувся губами до кісточок пальців. Його ніжний поцілунок опалив приємним теплом, і воно розповзлось по всьому тілу, дозволяючи насолодитись близькістю чоловіка.

– Так, – прошепотів він. – Ти можеш бути впевнена в мені. Я обіцяю, що захищатиму тебе в будь-якій ситуації. Що б не трапилось.

– Есмонде… – я відчувала себе трохи незручно, особливо враховуючи те, що досі валялась на лікарняному ліжку, вкрита ковдрою аж до шиї. – Слухай, мені тут бабуся дещо розповідала про демонів…

– Що саме? – миттю напружився Есмонд.

– Про хвости.

– А, – здається, це його заспокоїло. – І що ж казала твоя бабуся про хвости? – він провів китичкою по моїй руці від кисті і до ліктя?

– Що зазвичай демони не дають їх чіпати, тільки в тому випадку, якщо це, ну… симпатична їм жінка. Це правда?

– Які, одначе, ви теми з бабусею обговорюєте! – гмикнув він, а тоді вже серйозніше озвався: – Так, цілковита правда. Хвости у демонів досить чутливі. Принаймні, у таких, як я. Смикнути без дозволу демона за хвіст – до велика образа.

– Але ти мені дозволяєш.

– Бо в твоєму виконанні то не образа, а, ну, – він осміхнувся. – Загравання. Сподіваюсь, ти мене зараз не перетвориш на брилу льоду за те, що я тобі про це так пізно сказав?

– Я б з задоволенням, – фиркнула я, – та мені заборонили активно використовувати магію найближчим часом.

– Хем перестраховується. Присягаюсь, ти можеш перетворити мене на кригу і навіть не постраждаєш. Втомишся, щоправда, але, думаю, не критично.

– Не агітуй! – обурилась я. – Але взагалі, ну… Можливо, я й не проти такого трактування смикання за хвіст.

Я спіймала його за китичку, легенько потягла і прошепотіла:

– Мені так хочеться додому… Давай втечемо, Есмонде!

Здається, демон не одразу повірив в те, що почув ці слова від мене. Він здивовано моргнув кілька разів, а тоді перепитав:

– Втечемо?

– Так, – я сіла, притримуючи ковдру. – Мені так набридло лежати в лікарні, що я, якщо чесно, готова тікати звідси через вікно.

– Я не буду питати, чому ти це ще не зробила…

– Бо високо.

– Ну, добре, що високо, – закотив очі Есмонд, – бо же не вистачало тебе по кісточках збирати. Але Хем мене і так недолюблює, а тепер взагалі прокляне.

Я хитро усміхнулась.

– Могутній демон Есмонд Флейм настільки боїться цілителя Хема, що не готовий кинути йому виклик і вкрасти пацієнтку?..

– Ти просто неможлива, – хитнув головою Есмонд. – Гаразд. Давай ми лишимо йому записку, аби він не переживав про те, куди ти поділась, і справді втечемо. Мені дуже хочеться забрати тебе додому і поговорити нормально, наодинці, а не тут, вішаючи повсюди захисні закляття.