Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес - Марго Вольська

Слова Есмонда гріли. Він посадив мене на ліжко, відступив, більше не торкався, а все одно зберігалось таке відчуття, мов він все ще мене обіймав.

Надзвичайно приємно… І незвично в ту ж мить.

– Знаєш, – прошепотіла я, – мені подобається твій характер. Якби не твоя рішучість, напевне, я вже давно відмовилась би від магії…

– Від себе.

– Так. Ти правий. Позбутись магії означало віддати себе. А я б цього не хотіла. Тож дякую, ти дуже допоміг мені.

– Радий бути твоїм наставником.

Я піднялась на ноги і зробила кілька невпевнених кроків до Есмонда. Провела долонею по його плечу, відчуваючи тепло чоловічого тіла крізь його сорочку.

– Ти для мене не просто наставник, – прошепотіла я. – Хочу, аби ти про це знав. Можливо, я трохи підганяю події, але мені б хотілось, аби ми зараз могли довіряти один одному і… Святі стихії! Мені ще ніколи не доводилось ні в чому зізнаватись.

Есмонд посміхнувся.

– Роби, що забажаєш, – прошепотів він. – Переконаний, мені в будь-якому випадку буде приємно.

– Що забажаю…

Звучало дуже провокативно, і я зрештою ризикнула. Піднялась на пальчики, обвила руками його шию та поцілувала Есмонда в губи. Спочатку обережно, в самий краєчок, потім сама поглибила поцілунок. Охнула, відчуваючи, що він пригортає мене до себе, проникає язиком в мій рот, переводячи простий доторк губ у щось надзвичайно інтимне…

Я позадкувала, не відпускаючи його, мов несвідомо потягнула до ліжка. Есмонд рушив за мною, міцно стискаючи в своїх обіймах, і цілував, палко, гаряче, забувши про будь-які рамки.

– Зупини мене, – видихнув він, відсахнувшись раптом. – Зупини, інакше мені вже не стане сили тебе відпустити.

Я заперечно хитнула головою.

– Довіряю тобі. Якщо мені стане страшно – ти зупинишся тоді, коли я попрошу. Але… Мені не стане, Есмонде.

Він шумно задихав і поцілував мене знов. Легенько штовхнув вперед, і я опустилась на ліжко, тягнучи його за собою. Смикнула за комір сорочки, відчувши несподіване, непристойне бажання торкнутись його оголеної шкіри.

– Не боїшся? – прошепотів Есмонд, ковзаючи долонями вздовж мого тіла та забираючись під сорочку. – Того, що я демон?

– Ти не зробиш мені нічого поганого, – з впевненістю, що межувала з божевіллям, прошепотіла я. – Ким би ти не був.

– Присягаюсь…

Він знов накрив мої вуста поцілунком, і я знала, що відступати вже нікуди. Та мені і не хотілось. Якими б не були правила в нашому світі, зараз ми ділили одне ліжко і одну пристрасть на двох, і це виявилось найправильніше, що ми взагалі могли зробити.