Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес - Марго Вольська
А могли б зблизитись, як вона з Алісою, якби не тато!
Джеймс Беллер нервово ходив по моїй палаті і явно хотів щось сказати, та ніяк не міг зважитись на це. Він метався, мов загнаний звір, з кутка в куток, і нарешті видихнув:
– Я думав, що розірву на шматки цього демона, коли дізнався, що з тобою трапилось!
– Якого демона? – здивувалась я.
– Флейма! Це ж мала бути його лекція! Може, і він навчив студентів таки чарам, а тепер ходить і робить вигляд, ніби він тут ні до чого!
Я ледь помітно зашарілась.
– Тату, ну, чого ти…
– Що «тату», – скривився він. – Коли ми говоримо про демона, ще й про демона сильного, а в чарах. Що тобі нашкодили, є демонічна сила, то чи можуть бути інші варіанти…
– Інших студентів також опитували, – втрутилась Аліса. – І ви прекрасно знаєте їх відповідь. Лорд Флейм нікого нічому такому не вчив.
– Я б знала, якби він проводив з кимось особисті заняття, – додала я, хоча насправді не була в цьому впевнена. – Адже ми дуже часто контактуємо…
І живемо під одним дахом. В такій ситуації приховати правду досить складно.
– Він демон! А ти наївне дівча! – видихнув батько.
– Джеймсе, припини, – втрутилась бабуся. – Перестань мучити дівчинку своїми напучуваннями. Хіба ти не бачиш? Вона стала набагато самостійнішою, ніж ти її виховував. Вона здатна себе захистити!
– Якби вона відмовилась від свого дару, – буркнув батько, – то цього всього взагалі би не трапилось! Нічого б не було!
– Ти впевнений?! – хай говорити мені було все ще не дуже легко, та я все-таки витиснула з себе обурені слова. – Думаєш, що магія сама б згорнулась у маленьку хмаринку та полетіла б геть? Тату, як ти не розумієш… Тільки завдяки тому, що я взагалі маю силу, мені вдалось комусь допомогти. Інакше у мене б не було шансів.
– Тебе б самої там не було!
– Зате міг загинути хтось інший.
– Мелісо, – батько кинувся до мого ліжка, опустився на коліна та спробував взяти мене за руку, але я висмикнула пальці. – Послухай, я розумію, що ти ще зовсім юна, думаєш про справедливість і таке інше. Але… Я тобі скажу чесно, як твій батько, мені плювати на інших. Я не готовий думати про них, бо єдине, що для мене має значення – це те, чи жива та здорова моя донька.
Я вперто мовчала.
– Тож, послухай, – шепотів він. – Я благаю тебе, відмовся нарешті від цього навчання. Твій Есмонд – демон, і ми не маємо гарантій, що він в цьому не замішаний.
Все, що я могла – кусати губи і чекати, доки це все нарешті припиниться. Батько ж не вгавав.
– Ти завжди жила спокійним, нормальним життям, а зараз – ніби потрапила у справжнісінький епіцентр лиха. Я не хочу, аби це все сталось саме з моєю донькою. Мені потрібно, щоб ти насолоджувалась своїм життям, а не гаяла його на якихось…
Він затнувся, очевидно, не здатний підібрати слова.
– Тату, я не відрікатимусь від дару, – пошепки, але не через небажання сваритись, а через слабкий голос, озвалась я. – І не стану ховатись по кутках. Мама це зробила, і це її вибір… Ну, чи ваш, один на двох. Але це не означає, що я маю вчиняти так само, як вона. Запам’ятай, будь ласка, раз і назавжди, якщо ти хочеш, аби ми могли хоча б спілкуватись, ти… Перестанеш вмовляти мене відмовитись від власного життя. Ти ж не бажаєш, щоб твоя донька від тебе відреклась?
– Мелісо!.. Ти ще молода. Ти нічого не розумієш…
– Колись я говорила тобі це, – подала голос бабуся, – і ледь не втратила тебе, свого сина, бо вважала, що я мудріша, бо довше прожила на світі. Джеймсе, ти загубиш свою родину, якщо продовжиш так і далі. Ти повинен припинити. Перестань вмовляти дитину відмовитись від дару. І взагалі… Йдіть всі, всі геть. Я сама поговорю з нею.
Я здивовано глянула на бабусю, тоді зиркнула на Алісу і побачила, що вона теж зібралась йти. Мені хотілось спіймати сестру за зап’ясток, зупинити її, нагадати, що вона ж обіцяла не кидати мене тут одну, але раптом прийшло усвідомлення, що цю розмову доведеться все-таки провести тет-а-тет. Стримати Алісу я все одно б фізично не змогла.
Мені б зараз аби сісти!
Бабуся підсунула стілець ближче до мого ліжка, влаштувалась на ньому і глянула на мене якось несподівано сумно, так, що у мене аж мороз пробіг по шкірі.
– Ви з Алісою дуже схожі на мене в молодості, – промовила вона. – Такі ж гарячі і вперті… І так само прагнете свободи, обидві.
– Мені здається, ти завжди поводилась так, як правильно, – зазначила я.
– Ох, Мелісо… Я народилася в такий час, коли жінці треба було вміти сидіти з закритим ротом і кивати у відповідь на те, що говорить їй батько. Тільки найбільші сміливиці ризикували та виходили з мітингами, вимагали рівних прав… Інші вважали, що не варто навіть намагатись, все одно суспільство не готове до того, що жінки отримають можливість голосувати, навчатись, чаклувати. Ми були безправним додатком до свого чоловіка.
Бабуся прикрила очі, і мрійливий вираз її обличчя свідчив про те, що вона пірнула в ту свою буремну молодість.
