Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес - Марго Вольська

– Я побігла мітингувати. Можливо, ти не чекала від мене цього? Та я була там, вимагала разом з іншими своїми подружками свободи та кращого ставлення, вимагала іншого рівня життя! О, як це було незвично, нетипово для того часу… Батьки про це дізнались і поставили мені умови. Буквально силоміць видали заміж.

Мені стало не по собі. Я вважала, що бабуся дуже любила дідуся.

– Я хотіла втекти з дому, – промовила вона, – та твій дід… Він поговорив зі мною і сказав, мовляв, у нас в родині все буде правильно. Ну, тобто, все порівну, і мій голос гратиме роль. Він сказав, що обіцяє: які б не наприймали закони, я матиму своє рівноправ’я в нашій сім’ї. Мені це здалось дуже благородним. Для свого часу, так, він був надзвичайним чоловіком, шкода, що так рано залишив нас. Я вийшла заміж і ніби й не пожалкувала, та якась частина моєї душі все одно рвалась туди, де інші боролись за всіх жінок і окремо за свою свободу.

– Ти кохала його? Дідуся? – не стрималась і спитала я.

– Звісно! – кивнула бабуся. – Дуже сильно. Мені пощастило. У нас це було взаємно. Але тоді я вбила собі в голову, що батьки знають, як краще, і можуть обрати для своєї дитини правильну пару, адже мої он як вгадали. Минуло багато часу, перш ніж до мене дійшло, що це просто збіг. Я намагалась так само знайти ідеальну – на мій погляд, – жінку для твого тата, і це не скінчилось нічим хорошим. Він втік на Північ, знайшов твою маму, одружився, ми посварились… Далі ти знаєш. Біда в тому, що, потерпаючи від моєї тиранії, твій батько вирішив піти моїми стопами. Надумав, що він досвідченіший та краще за тебе прийме це важливе рішення. Ганяв тут твоїх двох демонів…

Я здивовано вигнула брови.

– Ну, Есмонд і ще такий біленький, не знаю, як його звати. Симпатичний юнак, але якийсь слизький, – здається, бабуся описувала Джейсона. – Так твій батько ледь не знавіснів, коли їх побачив… Але ж цей молодик так зітхав коло тебе, тримав за руку, сидів поруч ночами…

– Джейсон? – здивовано перепитала я. – Сидів? Поруч?

– Це ти про того білявого? Та хто б йому дав! Ні, білявий ошивався в коридорі, – відмахнулась бабуся. – Я про твого Есмонда! Ну, це, звісно, мужчина! Така статура, така сила… Ти чіпала його хвіст?

– Ба!

– Дуже раджу погладити, мені здається, та китичка має бути надзвичайно м’якою.

Я зашарілась.

– Ти серйозно, ну?

– Звісно, я серйозно. Мелісо, ми з тобою втратили більш ніж двадцять років. В цьому твоєї провини немає, але є моя, – жінка ласкаво погладила мене по руці своїми трохи шершавими пальцями. – Бо я мусила зрозуміти, що твій батько звернув кудись не туди. Не в момент, коли одружився, ні, а у вихованні. Та я була сліпою, бо так виявилось зручніше. Але зараз я хочу бути поруч і… Хочу допомогти, коли вже маю на те сили. Тож дам тобі пораду: вирішуй своєю головою. Ніколи не дозволяй іншим, в тому числі батькові, вирішувати, як тобі бути. Слухай, що він каже, так, але це лише порада, думка збоку, аж ніяк не інструкція до виконання. А я спробую вправити йому мізки.

– Дякую, – прошепотіла я.

– Мелісо… Ти даси старій дурепі шанс стати твоєю справжньою улюбленою бабцею?

Раніше я б ніколи не почула від неї таких слів. Та зараз, вдивляючись в несподівано теплі бабусині очі, кивнула.

– Звісно.

– Ох, онучко, – хитнула головою вона. – Ти в мене дуже добра… Але зізнайся, – вона нахилилась ближче, – чіпала китичку?

– Тебе це правда хвилює?! – обурилась я.

– Звісно! Бо демон, – повідомила змовницьким тоном бабуся, – ніколи не довірить свою китицю на хвості жінці, яка йому байдужа. Це чималий вияв довіри, – вона підморгнула мені. – А тепер відпочивай, і хай тобі присниться великий пухнастий…

– Ба!

– Котик. Великий пухнастий котик, – заявила леді Беллер і нарешті встала. – Довіряй собі, Мелісо.

Я посміхнулась. Чомусь на душі після розмови з бабусею стало тепло-тепло, і я дуже сподівалась, що зможу втримати цей тремкий стан надовго…