Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Знала, куди вслід за тремтячим пальцем чергового дивиться Клавдій — на спотворений «прес».

Злякається?

— Йдіть, Куле.

Той скорився несподівано легко. Вірогідно, зламався. За тридцять років у в’язниці він думав, що знає про відьом усе.

Смолоскип палав рівним, спокійним вогнем. Тут не було протягів, повітря взагалі не рухалось. У дверях нерухомо стояла людина; ось чому вона не могла відчути його на відстані. Закутий у панцир. Фортеця; не дивно, що у його присутності більшість відьом непритомніли. Дивно, як це вона навчилася бути так близько…

Близько. На краю; тепер вона вперше усвідомила його міць Інквізитора. Він був не схожим на інших. Провалля… Навіть тепер, переповнена своїм великим світом, вона не могла роздивитися у ньому дна.

— Який ви… страшний, Клавдію.

Він силувано всміхнувся:

— Бачила б ти себе.

Івга опустила вії.

Абсолютна нереальність цієї розмови.

Можливо, з деяким зусиллям вона зуміла б, хоч поверхово, зрозуміти його. Уже потягнулася до його панцира — але одразу ж відмовилась од свого наміру й опустила незримі безплотні руки. Він помітив це, але ніяк не зреагував.

— Я так боялася, що ви не прийдете.

— Але ж знала, що нікуди не дінуся?..

— Клавдію… неправда, що в душі… відьом під час ініціації вселяється інша істота. Що вони змінюються, перестають бути собою.

Смолоскип у його руці хитнувся.

— Івго…

— Так.

— Ти знаєш… ХТО ти?

— Не може бути. Ні, це занадто… так не буває.

Він підвів очі до стелі, і вона за ним: прес-знак майже повністю зник у візерунку тріщин.

— Він заважав мені, — провинно сказала вона. — Але… це ж ні про що не говорить, новоініційовані відьми дуже сильні, я звичайна…

Упродовж фрази вона поступово втрачала віру у власні слова, голос її дедалі тихішав, поки не змовк.

Клавдій мовчав.

— Клаве… — прошепотіла Івга. — Мені дуже багато потрібно вам сказати.

— Кажи.

— Світ… він не такий, яким ви його бачите… він інший. Я не можу пояснити…

— Не можеш — навіщо і намагатися?

— Але ж ви хотіли…

— Що?

— Зрозуміти відьом.

— Більше не хочу.

Він відвернувся. Здавалося, зараз він просто піде. Вже…

— Клаве!!

Її поривання було таким сильним, що вона таки торкнулася його захисту. Панцирні пластини інстинктивно зсунулись; Івга відсахнулась.

Клавдій повільно озирнувся.

Ні, рудій не треба було продиратися крізь його панцир. Достатньо було просто зустрітись очима, аби зрозуміти — йому гірко бачити її у скрепицях, вона відчула, як віддзеркалюється у ньому її власний біль.

— Клавдію… я не вмію… сказати.

— То мовчи.

— Не йдіть.

— Я тут.

— Підійдіть до мене. Будь ласка.

Підійшов. Встромив смолоскип у жирандоль; очі його були дивно зосереджені. Наче він знову подумки оперував багатозначними числами.

— Івго, ти… Ти просто жахлива. Я ніколи в житті не бачив таких відьом… Вибач.

Він здійняв руку, наче збирався подивитися на годинник. Звичним рухом звільнив зап’ястя з-під вилоги.

Івга скрикнула.

Стіни камери зімкнулись. Задихаючись од болю, вона згадала, як у театрі Клавдій накрив своєю волею одночасно з десяток відьом…

Біль минув.

Тепер вона сиділа в тісній клітці його волі; зусилля було неабияким, бо на обличчі Великого Інквізитора блищали краплинки поту.

— Вибач… Я повинен скористатися перевагою в силі. Поки вона в мене є.

Він ступив уперед — Івга заплющила очі й відчула дотик його долоні до власної, занімілої в скрипицях руки.

— Івго.

Їй хотілося зняти з нього почуття провини. Сказати, що скрипиці вже майже не заважають. Ще кілька кроків змієм — і вона подолає й клітку. Вона ледве стрималась, аби не сказати…

— Добре… тільки не йдіть.

Він звик до світла смолоскипів — але зараз вогонь обтяжував його. Турбував. Доводилося мружити очі.

Можливо, було б легше, коли б він розмовляв з нею. Але минала хвилина за хвилиною, він мовчки дивився у втомлені лисячі очі й розумів, що не може зробити те, що вчинити мусить.

Під пахвою тулився до теплих людських ребер вигнутий срібний кинджал, який Клавдій вийняв колись із серця відьми.

«Ти помреш, Великий…»

«Усі помруть…»

«…Також. Ти раніше. Нероджена мати чекає на тебе…»

Почуття, яке володіло ним увесь цей довгий день, було дитячою образою. Клавдій розгнівався на долю.

Кому він докоряв, допоки метався по картах у своєму кабінеті,— безнадійно втраченій відьмі-Івзі чи власній долі, що з глузливою посмішкою передала йому в руки матір-відьму, приголомшену, ще не свідому самої себе…

До четвертої години з палацу було евакуйовано весь допоміжний персонал і частину основного. Міран довго розривався між щирою прив’язаністю до патрона та здоровим глуздом — останній переміг, і референт здав Клавдію своє господарство.

Близько години Старж спілкувався з рацією. Ефір вирував. Зверталися до народу бургомістри і намісники, які раптом перетворилися на єдиновладних володарів; перемовлялися чугайстри; захлиналися маленькі приватні радіостанції. Саме від них Клавдій дізнався, що половину Одниці затоплено морем,