Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Йому раптом смертельно захотілося спати.
Він уявив собі, як пережив вибух і вибирається зі схованки… Струшує попіл…
— Зимно, — прошепотів він.
Картина повторилася, уповільнено, в деталях; відчиняються залізні дверцята. Шурхотять грудки землі… світанок, світ, вільний од відьом… Від відьми-матки.
Як усе ж таки Атрик Оль зумів… У нього ж не було ядерних ракет, як він спромігся, як…
Клаве, — жалібно сказала Дюнка. Клаве, у тебе болить… Це серце, Клаве.
Мені скоро сорок п’ять. Чому ти дивуєшся. Тим більше, воно й раніше…
«Інквізиція у нашому світі — не найбільша сила… Хоч як це образливо…»
Образливо. Він був найсильнішим з Інквізиторів. Він поступався комусь у вмінні плести інтриги, комусь — в чутті… Але силою не поступався нікому, це розуміли і Тома, і Танас, і герцоґ… Клавдій Старж мріяв зрівнятися з Атриком Олем — а натомість завдає удару чужими руками.
І не зарізав руду дівчину срібним кинджалом. Дозволив їй ініціюватись…
Це ти, ти винен у всьому. Отже, дозволь іншим виправляти твої помилки. Тим більше… що, можливо, це і не спрацює. Марно стріляти у відьму, а в ТАКУ… тим більше. Отже, в неї є шанс. Наказуй, це однаково… однаково не…
Він приклав великого пальця до сенсора. На екрані висвітився напис: код…
Похмуро і злостиво витріщався місяць. Зляканим погляд цей зробився пізніше, ОПІСЛЯ.
Набрав код. Отримав допуск і ввів координати: м. Вейна.
Вейна… Вельма…
Вельми відьма…
Так, здається?!
Івго… Івго…
Не така вже й безневинна гра. Слова владні над реальністю. Людською, принаймні.
Він залишив собі годину… Собі… і їй.
І довго усвідомлював сиґнал; наказ буде прийнято до виконання після натиснення червоної кнопки.
Натисни, це ж однаково не подіє. Можливо, не подіє, але ти зробиш усе, що…
Але він не зробив, а замість цього поклав коробочку до кишені й рушив уперед — туди, звідки виходило дихання Матки. До містечка Вейна.
До НЕЇ.
* * *Опівночі хода досягнула свого величного піку. Барабан неба гримів, і кожний переможний удар обертався змахом темно-червоної лискучої тканини; перед Івгою відкрилася кругла виїмка з м’якими трав’янистими схилами і жорстким асфальтованим дном з велетенською спорудою в центрі. Темний скляний дах. Вогнище з машин. У страшному жовтому світлі кружляли, наче захоплені виром, збожеволілі коні.
Ритм уповільнився; Івга зупинилась.
Глухе іржання. Тупіт копит, ледве чутний, віддалений, грудки землі, відблиск згарища. Коні танцювали. Парадна хода, розвіваються гриви, мокрі спини, вирячені очі…
Івга ступила вперед, дозволяючи чорторию захопити й себе. Понести по спіралі, до центру, до стовпа смерчу, що крутив стрічки вогнища, яке грало там, у височині, серед зірок, купою залізяк і трійкою автомобілів, котрі не потрапили в полум’я.
Коні вповільнились, деякі вже просто пленталися. Похнюплені голови, світлі гриви до землі. Івга пронизливо, боляче відчула, що її нове тіло вже тут.
— Матір! Наново народжена матір!..
Море ніжности. Море палаючих очей і дотиків — солодких, гарячих, щирих; свято здобуття змісту.
Смерч тепер корився ЇЙ. Злився з НЕЮ, всмоктався у НЕЇ, став ЇЙ над головою, і, закидаючи обличчя, ВОНА бачила крізь трубу, що шалено обертається довкола осі, зорі…
Любов походила від неї, як пара від літньої річки. Мов запах од розпаленого тіла. Наче сяйво від місяця. Сама собою, просто і без напруги.
Не розрізняла облич. Вони однаково — її, діти і частинки її сутности, клітини ЇЇ нового тіла, пальці, волосся… ВОНА з подивом відчувала, як оживає; почуття було таким гострим, що не втримала і на мить вислизнула назад, в оболонку рудої дівчинки з місяцем у очах.
Вона минула розчахнуті скляні стулки, відчула повів кондиціонера і знизала плечима.
Темрява луснула. Споруда втонула у веселому електричному світлі. Загули ґумові сходи і крила вентиляторів, увімкнулися невеличкі екрани, розставлені всюди, і в найближчому вона побачила маленьку себе, з нерухомим білим обличчям, палаючими очима та кулею рудого волосся, у якому спалахували електричні блискавки.
Засміялася. Руда дівчинка з’явилася непроханою володаркою порожнього супермаркету. А ВОНА — СПРАВЖНЯ, чиє тіло зараз формується у вирві посеред степу, з’явилася непроханою володаркою в цей великий світ.
Хоча не такий він і великий.
Ступала посеред прилавків і стелажів, серед строкатої розмаїтости ганчір’я, динаміків, ляльок, шкіри, хрому та порцеляни…
Порцелянова корова. Порцелянова Івга.
…свічад та квітів; на двоспальному ліжку безсоромно перепліталися сторінками порножурнал і анатомічний атлас.
Вона йшла, і разом з нею рухався центр смерчу, що обертав коней по зовнішньому колу вирви. Над її головою темний стовп витягував угору язики вогняних пасом; час од часу захоплював що-небудь, по спіралі підіймав свою іграшку, пробиваючи скляне склепіння, осипаючи на ескалатори скляні скалки і відблиски місяця. Тих, хто стали її дітьми, також тягнуло до центру, до чорної колони смерчу, частиною якого вона тепер була, до НЕЇ; вони рухались, як коні по краю чорторию — по спіралі, зачаровані, з кожною миттю наближаючися до свого змісту, до єдино значущого у світі… До МАТЕРІ…
Смерч грався люстерками — осипав супермаркет перлами полисків. Дамські пудрениці безсило розтуляли стулки, мов перлові скойки під ножем…
Івга милувалася грою світла в люстерках… Те, що робиться Єдиним… ВКРАЙ ЗНАЧУЩЕ…
Несподіване слово повернуло їй якусь подобу спогаду; смолоскип і
