Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

— Вони взяли її у Вейні, в нестямі… Ні, щоб одразу… Вибачте, патроне, ви ж казали — рудих… Будете дивитись?

Заскреготав ключ. Сто сьома. Режим — жорстокий-прим. Чотири «дзеркала», стаціонарні скрепиці, у стелю вмуровано знак «прес».

Він схилився до віконця у броньованих дверях.

Вельма…

Вона знала про його присутність. І дивилася, не відриваючись…

Серце Клавдія спинилось. «Зупинився годинник залізний…» секунда, дві…

Кліпнула. Опустила вії, знову позирнула — очі були мокрими. Дві прозорі кульки котяться по щоках, торкаються усміхнених уст, крапають з підборіддя…

— І за чим ти плачеш?

— Я думала… ніколи вже вас не побачу.

Вона не втомилась. Просто відчула потребу повернутися — і з деяким жалем полишила свій великий світ і увібгалася у маленьке, змучене скрипицями тіло.

Спочатку було дуже важко. Зв’язані руки оберталися неволею духу, знак зі стелі тиснув, як важкий прес; біль віддзеркалювався і повертався удесятеро сильнішим. Вона не витримувала і вислизала у великий світ, аби з подивом умістити в себе ціле море протиріч і зависнути між небом і землею… між своєю головою і стопами. З новим потрясінням відчути свою колишню сліпоту.

Людське тіло не має органів, які могли б сприйняти ці відчуття. Мозок не створений для такого розуміння; у неї мало б паморочитися у голові, а з очей мали б текти сльози — але ні голови, ані очей уже не було. Були переплетення доріг, вузли страху і віри, які розливалися крапельками надії і жалю… І ще багато сил, яким вона не знала назви, але відчувала владу над ними.

Прозріння. Туга і ніжність… ВІДАННЯ, яке хочеться забути.

Поверталася.

Тіло, звичне, але в незвичному положенні; камера зі знаками «дзеркала» на чотирьох стінах, білі зап’ястки в скрепицях, руді волосинки, що заважають дивитися.

Це я… Я не змінилась — змінився світ. Кардинально. А я…

Вона знову заплющила очі. Палац над нею був порожній і ворожий. Тільки в підвалах жевріло життя — приречене, ув’язнене; Івга облизала запалені вуста. І до цього дійде черга. Згодом…

«Прес» уже не мучив, але дратував; вона вдихнула, видихнула і втиснула величезний поршень назад у стелю. Хряснуло каміння; інквізиторський знак втратив обриси і силу. Івга труснула головою; перед очима метнулися вогняно-руді пасма, посипалася кам’яна крихта.

Дзеркало…

Вона посміхнулася. Знаки довкола неї затремтіли, попливли перед очима — і жахлива камера номер сто сім перетворилася на балетний клас; Івга побачила безліч своїх відображень, великих і малих, які губилися у глибинах дзеркального коридору.

Івга на підлозі. У важких дошках з дірками. Споглядання скрипиць не сподобалося їй, і вона викреслила їх з картинки. Вона вдивлялася у себе так уважно, як ніколи. БАЧИЛА себе.

Це я. Я, як завжди…

І бачила вона очима інших. Байдужими. Підозріливими. Співчутливими. Очима поліцейського на вокзалі й чугайстра Прова; однокласників і брата; господині антикварної крамнички і ще чиїмись, що бажають роздивитися…

Так дівчинка-підліток уперше стає перед свічадом без одягу і здивовано вивчає зміни у своєму тілі. Картинки були повчальними, інколи жорстокими — але в усіх очах вона впізнавала себе.

Довго і сумно розглядала своє обличчя очима Назара. Поглянула очима матері, але одразу похнюпилась і втерла з щоки сльозу. Позирнула оченятами песика з площі Переможного…

Лише очима Клавдія не наважилася скористатись.

Свічада знепрозоріли; Івга поклала підборіддя на дерево скрипиці й ні про що не думала. Просто існувала — тільки б не заснути, бо вві сні обов’язково з’явиться спина змія. А Івзі не хотілося з ним зустрічатись.

Їй хотілося побачити Клавдія. Вона знала, що він обов’язково прийде знову, і покірно, терпляче чекала. Він з’явиться, хоча б за службовими обов’язками…

Ця думка несподівано налякала її. Коли раніше руда була для нього випадковою дівчинкою з дороги, тепер вона — ворог, ще й заплямований зрадою, з чого вона взяла, що він відчуває до неї щось, окрім…

… того, на що вона заслуговує.

Це виявилося жахливішим і від скрипиць, і від «преса». Вона не боялася ката, але страх перед Клавдієм ожив з такою силою, що виразно згадалася нудота від їхньої першої зустрічі й візитівка, яка лишила на долоні червоний опік.

Його душа — порожній замок. І десь там никає привид його єдиної жінки. І не зносить суперництва. Івга — володарка великого світу, але над Клавдієм її влади немає і не буде. І не тільки тому, що він — Великий Інквізитор.

Майнула смугаста спина. Ні, тільки не зараз; після ЦЬОГО світ змінюється знову й ініціація триває, як і шлях по жовтому змію. Не зараз, — затремтіла вона, — не хочу, аби ВІН бачив мене ТАКОЮ…

Черговий інквізитор захвилювався. Рушив сходами вниз — Івґа розуміла, що він не один, але його супутник залишався непроникним для її чуття. Як і минулого разу…

— Будьте ласкаві, відчиніть.

Гарячий пекельний клубок у горлі…

Черговий вагався:

— Патроне, техніка безпеки…

— Це наказ, Куле.

Скрегіт замка. Ще одного; двері камер не рипіли, тут нічого не розраховано на ефект, тільки на надійність. Івзі навіть зараз важко було б відчинити ці двері зсередини…

Смолоскип; дівчина примружилась, тільки тепер вона з подивом усвідомила, що була до того в суцільній темряві.

— Патроне, не заходьте… Вплив знаків… а-а-а!..