Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Що ж, варто пожити довше, аби зустрітися з Томою і зажадати звіту.

Вимкнув рацію. Витягнув «останню чергу».

Цікаво, чи знають відьми про існування ракетних шахт. З усього створеного цивілізацією їх буде найважче зруйнувати. Найвірогідніші претенденти на довічність. Куди там пірамідам.

Клавдій підніс коробочку до очей. У самому куті екрана пульсував перекреслений квадрат; пульт готовий прийняти команду. Будь-яку, бо машина війни не вибирає…

Неприємно тримати ЦЕ.

Зняв зі стіни срібний кинджал. Довго сидів і дивився перед собою. Безтямно.

Чому?!

Кінець жаху. Все повернеться на круги свої… Воскресне… Тільки тепер розумів він, як любить Віжну, що зараз нагадує спаскуджене кладовище. Все найважливіше він розуміє надто пізно.

Він відчуває її крізь бетон багатьох поверхів. І його морозить.

Так просто?! Там, у кам’яній норі, сидить знетямлена ініціацією матка…

Він узяв свою зброю і пішов у підвал.

І тепер сидить, тулячися спиною до холодної стіни, і дивиться на ту, в кому одночасно втілилися «нероджена мати» та його єдине кохання.

— Мені буде важко розповісти те, що я…

Уста Івги стинулися. Вона заохочувально кивнула.

Він стулив повіки і повільно, втомлено говорив:

— Її звали Докія… Дюнка, вона зовсім не була схожа на тебе. Вона помирала двічі. Вдруге — з моєї вини, у мене на очах…

Його голос не здригнувся ні разу. Незворушність в’їлася в нього намертво і не потребувала зусиль; він говорив, як машина — лише на самому кінці раптовий серцевий біль примусив його зупинитись. Ненадовго. На хвилину.

І все розширювались очі Івги, поки не зайняли ціле обличчя. Вогонь у чорних зіницях.

— Бачиш, Івго… який із мене герой. Відданий, що зберігає вірність єдиній… в обіймах чергової коханки. Все життя проклинав себе за сліпоту… поруч була, жива, весела… не бачив. Займався… собою, біс його знає чим. І ось, знову. Дивився — і не бачив… Вибач. Ти надто добре… про мене думала. А я… старий дурень.

Він витягнув кинджал — чудова смерть для кожної відьми. Миттєво і без болю.

Івга кліпнула. Вона давно знала, що він має зробити — але тільки тепер злякалася.

— Я хочу… торкатися тебе. Багато днів і ночей… Тримати тебе за руку. Щоб ти нічого не боялася. Не хочу тебе втрачати. Ніколи. Ні на мить.

Холодне срібне лезо. Ніколи не прийме воно бодай часточки людського тепла.

— Коли б ти знала, як я хочу цього, Івго. Ніколи не випускати твоїх пальців.

Він стояв біля неї, на колінах. Їхні очі на одному рівні; рука з кинджалом за спиною, вона сама знає, як бити. Треба тільки віддати Великому Інквізитору його право.

Клавдій простягнув ліву, вільну руку.

…Лисеня, ґрати, дитяча долоня…

Це інше. Ні…

Він просунув п’ясть крізь власні силові ґрати.

І змертвіла в лещатах скрипиць, тонка, біла рука потягнулася йому назустріч, з усієї сили, не шкодуючи шкіри на зап’ясті.

Дотик.

Вода. Оголена дівчина на зеленому березі; сонце і руде волосся. Удар струму, нестяма, тепло та тремтіння.

Усі обійми світу. Поцілунки, пристрасні ночі, зім’яті простирадла…

Нічого не варте.

Вогонь у зіницях.

— Клаве…

— Я тут.

— Клаве… Я…

Він побачив, як змінюється її обличчя. Наливається силою слабка рука.

— Я не хотіла!.. Я тебе…

Кинджал ще падав, ще висів над підлогою, коли він упіймав закочені очі дівчини і зміряв «колодязь».

Не колодязь.

Чорна діра. Наскрізна рана в просторі.

Він не встиг зрозуміти, що Івга завершила нарешті свій довгий шлях спиною змія. Доля таки зглянулася над ним. Хоч у цьому.

…Свято.

Усепоглинаюче свято; голки-вогні назустріч, безліч її очей, небо з очима, воля, напружена і хижа, мов тятива.

Хода. Кроки, від яких здригається земля; червоне, темно-пурпурове, вогняно-криваве. Кроки, кроки… Вони всі — до неї, вони всі — її…

Прорив білої тканини.

Ніжність; дитячі руки, що тягнуться до неї крізь ніч. Ніжність без болю, бо вони її назавжди, здригається земля, повільний танок на барабані, на який перетворилося небо, величний марш, вони всі йдуть, летять, повзуть… Вони зберуться разом і нарешті досягнуть мети, вони будуть НЕЮ… Ближче, ближче…

Вони всі — ВОНА.

… Івга отямилася посеред великої темної дороги. Їй не потрібно світла — полум’яна куля довкола голови. Вона абсолютно вільна, сама посеред світу — вбирає світ у себе, заміщує його собою. Тепла ніч, нерухома в зеніті і тремтлива біля обрію, шурхотить крилами — злет, падіння, злет…

Вона щасливо розсміялась.

Її доньки збиралися на її поклик. Розривали ланцюги і знаки заборони, пробивали бетонні плити. Її діти навіть після своєї смерти прийдуть до неї.

Вона потерла зап’ястки, на яких залишилися криваві браслети. Десь там, в уривках спогадів — палац, кайдани і людина у важкій броні…