Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Полонені знервовано перезиралися, розмірковуючи, завдяки якій відповіді лишаться живими. Ніхто не підняв руки.

— Дозвольте пояснити. — Дзіньджа схрестив руки. — У нас бракує припасів, щоб годувати всіх. І хай там як, а дехто з вас однаково опиниться на дні Мужвею. Питання тільки в тому, чи захочете ви вмерти з голоду. Тож підніміть руку, якщо від вас буде користь.

Руки підняли всі до єдиного.

Дзіньджа повернувся до адмірала Молкоя.

— Скиньте всіх за борт.

Чоловіки закричали, протестуючи. Жинь на мить подумала, що Молкой і справді виконає наказ і що вони спостерігатимуть, як полонені хапатимуться один за одного у воді, відчайдушно намагаючись вижити, але потім збагнула, що насправді Дзіньджа не збирався їх страчувати.

Він просто дивився, хто не став опиратися.

Через декілька хвилин Дзіньджа витягнув п’ятнадцятьох людей, вишикував їх у ряд, а решту відправив до в’язниці. А потім витягнув водну міну, загорнуту в коров’ячу кишку, і передав їм, щоб вони могли добре роздивитися запал.

— Міліція встановила це у воді. Ви попливете й виведете їх із ладу. Вас прив’яжуть до кораблів мотузками й дадуть гострі камені, щоб виконати це завдання. Якщо ви знайдете вибухівку, розріжте кишку й переконайтеся, що до неї потрапила вода. Спробуєте втекти — і мої лучники пристрелять вас у воді. Лишите міну неушкодженою — і загинете разом із нами. У ваших інтересах бути уважними.

Він кинув чоловікам декілька мотузок.

— Починайте.

Ніхто не ворухнувся.

— Адмірале Молкой! — крикнув Дзіньджа.

Молкой подав сигнал своїм людям. Шеренга солдатів вийшла вперед із витягнутими клинками.

— Не випробовуйте мого терпіння, — сказав Дзіньджа.

Чоловіки квапливо розтягли мотузки.

Протягом наступного тижня бурі тільки посилилися, але Дзіньджа змусив флот рухатися до Бояна з непомірною швидкістю. Намагаючись виконувати його наказ, солдати виснажувалися на гребних колесах. Декілька полонених упали замертво після того, як їх змусили відпрацювати дві зміни поспіль без перерви на сон, і Дзіньджа безцеремонно виштовхнув їхні тіла за борт.

— Він утомить своє військо ще до того, як ми навіть дістанемось озера, — ремствував Кітай до Жинь. — Авжеж, тепер ти воліла б узяти з собою й ті загони Федерації, правда?

Військо було водночас і стомлене, і голодне. Їхній пайок скоротили. Тепер вони отримували сушену рибу двічі на день, а не тричі, а рис лише раз увечері. Більшість додаткової провізії, яку вони отримали в Сяшані, було втрачено під час вибухів. Бойовий дух слабшав із кожним днем.

Ще більше солдатів підкосили принесені шпигунами подробиці про оборону озера. Військово-морський флот Імперії й справді зупинився на Бояні, як вони й боялися, і він був значно краще оснащеним, аніж передбачав Дзіньджа.

Той флот міг позмагатися в розмірі з флотом, який відплив із Арлона. Єдиною розрадою слугував той факт, що Імперський флот навіть близько не дотягував до технологічного рівня армади Дзіньджі. Імператриця нашвидкуруч спорудила його за декілька місяців після Лусаня. Брак часу на підготовку одразу впадав у вічі: Імперський флот був безладним поєднанням погано збудованих нових кораблів (деякі навіть мали незакінчені палуби) та перероблених старих торгових човнів абсолютно різних конструкцій. Щонайменше три з них були баржами для відпочинку й не мали вогневої моці.

Але Імперія мала більше кораблів і більше людей.

— Характеристики корабля важать лише в океані, — сказав Кітай Жинь. — Але озеро перетворить цю битву на плавильну піч. Ми всі зіштовхуватимемось один із одним. Достатньо, щоб їхні люди дісталися на наші кораблі — і на тому кінець. Боян почервоніє від крові.

Жинь знала один спосіб, як Республіка може легко перемогти. Їм навіть не довелося б стріляти. Але Неджа відмовлявся з нею говорити. Вона бачила його, лише коли від піднімався на борт «Зимородка» для зустрічі у братовому кабінеті. Щоразу, коли їхні стежки перетиналися, він квапливо відводив очі, а якщо вона кликала його на ім’я, то лише хитав головою. З таким же успіхом вони могли були абсолютними незнайомцями.

— Ми сподіваємося на якийсь результат? — запитала Жинь.

— Та навряд, — відповів Кітай. Він тримав біля грудей натягнутий арбалет. — Це лише формальність. Ти ж знаєш аристократів.

Коли Імперський флагманський корабель наблизився до «Зимородка», у Жинь зацокотіли зуби.

— Нам не варто було навіть приходити.

— Це ж Дзіньджа. Завжди піклується про свою честь.

— Ну, тоді ми можемо спробувати піклуватися про його життя.

Перед радою своїх адміралів Дзіньджа останньої миті наполіг на перемовинах із флагманським кораблем Імперського військово-­морського флоту. Джентльменський етикет, як він це назвав. Він дав генералу Вовче М’ясо останній шанс здатися. Але на ці перемовини ніхто не покладав надій. Вони були лише додатковим ризиком, та ще й доволі безглуздим.

Від приватної зустрічі Чан Ень відмовився. Щонайбільше він погоджувався тимчасово призупинити вогонь і зіткнення у відкритих водах, а це означало, що їхні кораблі змушені перебувати небезпечно близько один від одного безпосередньо перед початком стрілянини.

— Привіт, малий драконе! — голос Чан Еня продзвенів у спокійному холодному повітрі. Хоча цього разу води були спокійні й тихі. Від поверхні озера Боян здіймався туман, огортаючи зібраний флот хмарами.

— А ви не стоїте на місці, майстре, — сказав Дзіньджа. — Адмірал Імперського військово-морського флоту?

Чан Ень розвів руки.

— Коли я щось бачу, то беру, що хочу.

Дзіньджа підняв підборіддя.

— Тоді ви хочете здатися. Ви можете зберегти свою посаду під керівництвом мого батька.

— О, пішов до біса. — Шакалячий сміх Чан Еня продзвенів високо й різко над озером.

Дзіньджа підвищив голос.

— Су Дадзі нічого не може зробити для вас. Хай би що вона не наобіцяла, ми це подвоїмо. Мій батько може зробити вас генералом…

— Твій батько кине мене в камеру в Баґхрі й відітне кінцівки.

— Якщо ви зараз же складете зброю, то отримаєте імунітет. Даю слово.

— Слово Дракона нічого не варте. — Чан Ень знову реготнув. — Невже ти думаєш, я такий дурний? Коли це Вейсжа виконував обіцянки?

— Мій батько шанована людина, яка лише хоче бачити цю країну об’єднаною під справедливим режимом, — сказав Дзінь­джа. — Ви добре прислужитеся цій меті, якщо станете на його бік.

Він не кидав слів на вітер. Дзіньджа говорив так, немовби й справді мав це на увазі. Здавалося, він щиро вірив, що зможе переконати колишнього майстра стати відданим іншому лідеру.

Чан Ень сплюнув у воду.

— Твій батько — призахідницька маріонетка, готова танцювати заради подачок.

— Думаєте, Дадзі чимось краща? — запитав Дзіньджа. — Станьте на її бік і гарантовано матимемо роки кривавої війни.

— О, але ж я солдат. Без війни я лишуся безробітним.

Чан Ень підняв руку, затягнуту в рукавицю. Його лучники підняли луки.

— Гідність під час ведення перемовин, — застеріг Дзіньджа.

Чан Ень нестямно всміхнувся.

— Годі балачок, малий драконе.

І опустив руку.

Одна-єдина стріла просвистіла в повітрі, пробивши Дзіньджі щоку та впившись у перемичку позаду нього.

Дзіньджа торкнувся щоки, смикнув її й побачив, як кров скрапує з його блідих пальців. Він був